Віталій Карпець

Автостопом до карпатського раю

Fri, 26 Aug 2011 12:41:16 GMT

Минають останні дні літа, і сидіти вдома зовсім не хочеться. Вимкнувши свій мобільний та від’єднавшись від інтернету, я майнув з наметом на своє улюблене озеро Целебне на краю лісу в долині річки Західний Буг. Приїхав сюди, щоб записати для вас розповідь про нещодавну мандрівку у справжній карпатський рай — Криворівню.

Відверто кажучи, ця поїздка повністю знесла мені дах, і я досі відчуваю на душі спокій, легкість та радість, які мені подарували Карпати. Склалося враження, що гори вже давно чекали на мій візит і прийняли мене у себе як бажаного гостя і близького друга. Ця подорож тривала з 16 по 20 серпня 2011 року.

Цивілізація залишилася внизу.

Моєю супутницею у цій мандрівці була моя подруга Юля, з якою ми познайомилися кілька років тому в Києві. Прочитавши свіжі пости на моєму блозі, Юля загорілася бажанням з’їздити кудись автостопом. От ми і домовилися відвідати улюблене місце літнього відпочинку Івана Франка.

Юля зупиняє попутку.

Через Криворівню ми з туристичним клубом «Файні мандри» проходили ще у квітні цього року під час сплаву на катамаранах річкою Чорний Черемош. А мільйон років назад, коли я ще вчився в школі, ми їздили сюди на екскурсію, відвідували тут хату-ґражду та музей Франка. Так що я знав, що зібралися ми з Юлею у дуже класне місце.

Ця мандрівка стала для мене взірцем легкості і свободи. Часом здавалося, що нам допомагають чари — так було все гладко і просто. Ми планували виїжджати в Карпати ще 14 серпня, але я трохи затримався у подорожі автостопом у Москву, Пітер та Мінськ. Юлині плани також дещо змінилися, і вона прибула до Львова 16 числа — просто ідеально!

Юля приїхала до Львова на поїзді о 6 ранку і мала кілька годин на прогулянки старим містом, у якому бувала колись один чи два рази. А я до Львова зібрався їхати автостопом.

Стою вже на звичному місці за залізничним переїздом у Нововолинську, поруч проїжджає мужик на велосипеді і кричить: «Тут тобі ніхто не стане! Пройди трохи далі на зупинку!». І в цю ж секунду поруч зі мною зупиняється автомобіль, і водій погоджується підкинути мене до Львова, і не просто до Галицького перехрестя, а під самісінький оперний театр. У дядька на велосипеді очі полізли на лоб від здивування!

Львів зустрів мене тихим лагідним дощиком. Юля вже чекала на алеї перед Оперою. Ми зайшли в туристичний магазин «Горгани», де моя супутниця придбала собі карімат, а я подарував продавцям привезений з Москви примірник книжки Антона Кротова «Практика вільних мандрівок». Дівчина на касі ще довго дивувалася, чи дійсно працюють рекомендації, викладені у тій книзі.

Ми швидко проглянули наш маршрут до Криворівні в атласі автомобільних доріг і на автобусній зупинці сіли на маршрутку, котра підвезла нас вздовж Зеленої вулиці. Ближче до окружної Зелена була перекрита, так що нам довелося пересісти на ще одну маршрутку, щоб виїхати на трасу на Бібрку.

Тут я підійшов до жіночки, котра на узбіччі продавала кавуни і дині, щоб уточнити напрямок руху на Бібрку. Та жіночка виявилася дуже допитливою, все хотіла знати, чого ми їдемо в ту Бібрку, і чому автостопом, а не рейсовим автобусом. Видно, в дитинстві вона мріяла бути вчителькою в школі, раз любить так наполегливо задавати стільки запитань одразу.

Згодом я провів для Юлі невеличкий інструктаж з автостопу. Розповів, як вибрати добру позицію на трасі, як голосувати, як домовлятися з водіями про безкоштовний проїзд. Було видно, що Юлі тема автостопу дуже сподобалася. Вона весело махала рукою попутним машинам і зовсім не розчаровувалася, коли вони проїжджали повз, не беручи нас із собою.

Чекати нам довелося недовго. За кілька хвилин біля нас зупинився автомобіль із польськими номерами. В ту мить я згадав, як часом пропускав пари з польської мови в університеті, і задумався, як же я буду зараз розмовляти з тими поляками.

Як виявилося, в тому автомобілі їхали зовсім не поляки, а двоє наших рідних українців. Зрозуміти їх, правда, було складно, бо спілкувалися ці старші дядьки трохи дивним діалектом — чи то закарпатським, чи, може, якимось іншим. Говорили вони в основному між собою, на мої запитання відповідали не дуже охоче. Водій був трохи роздратований, все перемикав пісні на магнітолі. Мабуть, рознервувався під час переїзду через кордон.

Десь біля Бібрки нас зупинив даїшник. Видно, він сподівався трохи поживитися, помітивши автомобіль з польськими номерами. Але правил дорожного руху ми не порушували, з документами у водія був порядок, так що затримувати нас довше не було причин. Вийшли ми з Юлею біля повороту на селище Більшівці, одразу за Бурштинським водосховищем.

Я звик до великих водосховищ на гідроелектростанціях, але не на ТЕС, тому Бурштинське водосховище для мене стало дивиною: воно було побудоване як водойма-охолоджувач для Бурштинської ТЕС (теплоелектростанції). Вода тут тепла. Купатися заборонено, а от рибалити можна. Кажуть, тут водиться багато риби: короп, лящ, сом, карась.

Ми пройшли трохи вздовж траси, щоб оминути правий поворот, за яким нас не бачили водії попуток. Зайнявши вигідну позицію, ми знову почали голосувати. Цікаво і весело мені було спостерігати, як Юля подавала знаки водіям. Вона дуже швидко освоїла автостоперську науку, і її обличчя сяяло радістю і задоволенням. У кожного з нас в душі живе дитина!

Через 5-6 хвилин біля нас зупинився вантажний бус, за кермом якого сидів приємний небритий чоловік. Звали його Ігор, він віз будівельні матеріали у Чернівці. Ми домовилися під’їхати з ним до Коломиї на об’їзну, покидали свої рюкзаки на підлогу буса, а самі розмістилися поруч з водієм.

Ігор розважав нас цікавими розповідями. Розказував, як в студентські роки він зі своєю майбутньою дружиною подорожував гоп-стопом (так він називав автостоп) по горах Кавказу. Зараз він займається будівельними матеріалами та системами автономного енергозабезпечення будинків — встановлює сонячні батареї для обігріву, устаткування для акумулювання сонячної та вітрової енергії. Наприкінці вересня Ігор показуватиме свої технології на виставці у Києві.

В Івано-Франківську ми зупинилися на 15 хвилин. Ігор передав замовлені будівельні матеріали своєму клієнтові. Моросив дощ. Наш водій випадково впустив ключі від машини на землю, і ми ще мали нагоду дослідити траву на узбіччі, нишпорячи навколо у пошуках ключів. Вони досить скоро віднайшлися, і ми вирушили далі.

Десь за Отинією Ігор запропонував перекусити і запросив нас на обід у кафе при дорозі. Юля була трохи здивована такою гостинністю, хоч я і розповідав їй, що водії попуток часом пригощають автостоперів трапезою. Ігор якось сказав, що зробити комусь подарунок буває навіть приємніше і корисніше, ніж отримати його.

За обідом наш водій розповідав про своє життя, про свої бізнеси, про те, як випасав коней на карпатських полонинах. Ще він показував фотографії свого будинку, родини, а також відеозаписи своїх занурень з аквалангом. Свого часу Ігор мав власну школу дайвінгу у Хургаді.

Юля з Ігорем чекають, поки принесуть гарячі страви.

Подякувавши Ігореві за обід, ми знову сіли в бус і рушили далі. Ми попросили нашого нового знайомого підвезти нас в Коломиї до залізничного вокзалу, щоб Юля придбала собі зворотній квиток до Києва. Коломия виявилася досить великим містечком із заплутаними вуличками. За допомогою таксистів та випадкових перехожих ми таки знайшли той залізничний вокзал.

Взявши свої рюкзаки, ми подякували Ігорю за все, попрощалися з ним і пішли на вокзал. Ігор завів свого буса і поїхав. Через хвилину він повернувся і сказав, що довезе нас аж у саму Криворівню. Можете собі уявити наше здивування! Замість того, щоб їхати у Чернівці, він вирішив зробити добрий гак і відвезти нас, куди нам було треба. Просто чудеса якісь!

Від Коломиї до Криворівні 63 кілометри. Цю відстань ми долали майже півтори години, адже по вузьких гірських дорогах рухалися зі швидкістю не вище 40-50 км/год. До Криворівні дісталися вже надвечір, сутеніло. У пошуках місця для ночівлі ми переїхали міст через Чорний Черемош і зайшли у найближчу хату. Там я домовився із жіночкою на ім’я Василина безкоштовно розмістити наш намет на території їх пасовиська неподалік від ріки.

Ігореві настільки сподобалася навколишня природа, що він також вирішив тут зупинитися на ніч. За 35 гривень він домовився із Василиною про нічліг у будиночку для гостей. На Чернівці запланував вирушити вже зранку. Василина дала нам води, трохи сухих дров і меду. На подвір’ї ми познайомилися з її чоловіком — Василем Марусяком.

Мені дуже сподобалася садиба Василя та Василини Марусяків — яблуневий садочок, море квітів, соняшники і вулики біля хати. В усьому відчувалася дбайлива працьовита рука господаря. І не дивно, що кожного року до них приїжджають на відпочинок туристи.

Юля з Василем Марусяком.

Будинок Марусяків розташований дуже вигідно — якраз навпроти мосту через Чорний Черемош, неподалік від старої сільської церкви. Хто вперше заїжджає у Криворівню, зупиняється біля цієї хати розпитати про нічліг, придбати меду. Сюди якось і Олег Скрипка заходив перекинути чарчину з Василем.

Ще засвітла ми заїхали в магазин придбати чогось на вечерю, поставили намет, розпалили вогнище. Ліниві вареники, пироги з яблуками, огірки з дачі, булочки, канапки, ковбасу — все це ми їли з величезним апетитом. Потім скуштували ще меду і чаю з термоса. Скажу вам, термос у поході — дуже цінна і зручна річ!

Ось так виглядав наш табір.

Прокинувшись зранку, ми не побачили припаркованого поруч буса. Ігор вже поїхав на Чернівці, залишивши під наметом гостинці для нас. Добрий такий чоловік!

Я пішов до Черемоша вмиватися. Вода в річці була досить холодна. Трохи зігрівшись ранковою зарядкою, я вирішив скупатися. Вистачило мене, правда, аж на 15 секунд того купання. Але заряд бадьорості і драйву отримав просто неймовірний!

Заваривши чаю в казаночку і поснідавши, ми пішли на пошуки садиби вівчаря Миколи Марусяка. Про нього нам розповів наш Василь Марусяк (вони не родичі, просто мають однакове прізвище). Хати вівчаря Миколи не було видно з долини, Василь вказав нам напрямок на телевізійну вежу, за якою треба було звернути вліво в ліс.

Розпалюю вогнище, щоб приготувати сніданок.

По дорозі ми зустріли ще одну жительку Криворівні — Василину. Це ім’я досить популярне в тих краях. Василина завідує музеєм Параски Плитки-Горицвіт, котра відома сотнями своїх товстезних рукописних книжок. Мене дуже здивувала відкритість і простота мешканців Криворівні. Спілкуватися з ними легко, радісно і цікаво. Маючи вдосталь справ, вони не виглядають такими метушливими і заклопотаними, як львів’яни, кияни чи москвичі.

Василина розповідає про побут гуцулів.

Ще одна мешканка Криворівні.

Ще раз розпитавши вже у Василини про дорогу до вівчаря Миколи, ми вирушили далі вгору. З кожним наступним кроком нам відкривалися все чарівніші пейзажі долини Чорного Черемоша. Нам неймовірно пощастило з погодою. Сонце часом ховалося за невеличкими хмаринками, подував легкий вітерець, йти було легко і комфортно.

Такими пейзажами можна милуватися годинами.

На полонині ми вирішили на деякий час зупинитися. Перелізши через оздоблений колючим дротом паркан, ми вляглися на каріматах на схилі гори, де нещодавно скосили траву. Карімати наші тоді трохи постраждали — карпатська стерня виявилася настільки суворою, що попробивала у наших ковриках трохи дірок.

На зеленій травичці зручно лежати.

Все ніяк не можу збагнути, чому кожен клаптик землі в Карпатах обгороджений тином із колючим дротом? Часто стежки і дороги перегороджені дерев’яними воротами. Вони легко знімаються або розбираються. Єдине, що спадає на думку, — так гуцули загороджують свою землю від корів і биків, що пасуться неподалік.

Традиційне фото на паркані.

Поки ми ніжилися на сонці, до десятка корів наблизилося до нас і час від часу буцали одна одну рогами. Поруч з ними колами ходив бик. Видно, він шукав собі пару. Карпатські корови зовсім не такі, до яких я звик на Поліссі. Тут вони майже всі коричневі, мають на шиї дзвіночки, ніхто їх мотузкою не прив’язує до кілка. Ходять вони собі вільно і роблять, що хочуть. Деякі навіть перестрибували через паркан. Підійшовши ближче, ми побачили, що в тому місті тин був розламаний, наче його хтось трактором переїхав.

Одна корівка вирішила познайомитися з нами ближче.

Погрівшись годину-дві на сонці, ми вирушили далі на пошуки вівчаря Миколи. Дорогою смакували дикою малиною та ожиною. Зайшовши в ліс, дряпалися вузесенькою стежкою все вгору та вгору. Стежина поступово ставала все менш помітною, аж поки зовсім не зникла в ожиннику. Щоб не заблукати, ми вирішили повернутися назад.

Додому йшли вже іншою стежкою. Тут було ще більше малини та ожини. Склалося враження, що ягід тут ніхто не збирає. Так що ми наїлися досхочу. Під молодими ялинами Юля знайшла величезний білий гриб. Таких велетнів зустрінеш лише в Карпатах!

Оце так знахідка!

За цілий день прогулянки в горах ми за межами села зустріли лише одну жіночку. Склалося враження, що людей навколо взагалі немає, або вони просто сплять по своїх хатах. Після поїздки автостопом у Москву, Санкт-Петербург і Мінськ мені хотілося втекти подалі від міського шуму та від людей. Так що в Криворівні я реально кайфував.

Надвечір натомлені ми повернулися до свого намету. Віднесли гриба-велетня Василю з Василиною, де ним встигла також помилуватися ще сім’я туристів, котрі регулярно влітку приїздять у Криворівню на відпочинок до цих господарів. Потім заварили чаю, повечеряли і полягали спати. Наступного дня на нас чекав вже інший маршрут та нові враження.

Ранок почався вже зі звичного купання в Черемоші. Вода в річці здалася холоднішою, ніж учора. Повернувшись до намету, я зустрів Василя, котрий приніс нам на дегустацію бануш — кукурудзяну кашу з підливою з нашого білого гриба. Ми з апетитом з’їли все за 2-3 хвилини. Потім ми зварили ще трохи макаронів на сніданок.

Сьогодні ми зібралися відвідати Довбушеві комори на г. Синиці (1186 м). Василь Марусяк розповів, що на цій горі, яку гуцули називають Довбушанкою, мають бути великі кам’яні брили, скелі і печери. А ще кажуть, що там є ворота на той світ. За переказами старожилів, там часто переховувалися і навіть зимували опришки під орудою Олекси Довбуша.

Віднайти стежку до Довбушевих комор нам було простіше, ніж дорогу до вівчаря Миколи Марусяка, адже увесь маршрут до Довбушанки був позначений вказівниками жовтого та білого кольорів. По дорозі ми наздогнали старших чоловіка та жінку, котрі досить швидко підіймалися вгору з важкими торбами в руках.

Цей дідусь щодня проходить в горах кілька кілометрів пішки.

Відійшовши досить далеко від Криворівні, ми натрапили на присілок, де побачили гуцулів, що якраз перевертали свіжоскошене сіно. І як вони живуть на цій висоті так далеко від цивілізації? До найближчої хати кілька годин пішки. Тут навіть на квадроциклі не всюди проїдеш. І що вони тут їдять? Поруч з будинками не видно ні картоплі, ні цибулі, ні огірків, ні буряків. Видно, вони часом спускаються в долину, щоб придбати продукти в магазині.

І високо в горах селяться гуцули.

Ліс нас знову порадував соковитою малиною, а полонина — свіжим вітерцем. Добре гуляти в горах, коли не тягнеш за собою групу 10-40 чоловік. Коли хочеш, зупинився, де хочеш — приліг. Ляпота!

Юля ласує солодкою малиною.

Був у нас шанс і цього разу трохи поблукати. Якраз на полонині за хаткою вівчарів вказівник був так захований, що ми шукали його хвилин із 45. І тільки обійшовши гору вздовж і впоперек, знайшли свою стежку.

У хатці людей не було, лиш гавкав собака.

Побачивши величезні брили пісковиків, ми зрозуміли, що прийшли до Довбушевих комор. Великих підземних печер ми тут не знайшли (чесно кажучи, ми не дуже старанно шукали), але помітили глибокий каньйон та кілька десятків повалених вітром дерев. Багато з них були обпалені знизу чи то лісовою пожежею, чи то блискавкою. Поблизу цих скель земля була вкрита товстим шаром м’якого зеленого моху. От би постелити його під наметом!

Я вирішив сховатися у гроті.

Юля знайшла невеличку печеру.

Такі кам'яні брили розкидані по всій Довбушанці.

Наслідки буревію.

Повертатися додому ми не поспішали, хоча знали, що сьогодні у Криворівні Олег Скрипка та Юрій Моргунов влаштовують концерт та зйомки нового телешоу на каналі «1+1». Скрипку можна і по телевізору подивитися, а насолодитися горами можна тільки вживу.

Юля гріється на сонечку.

Я бував у багатьох місцях в Карпатах. Але околиці Криворівні видалися для мене незвичними та особливими. Тут гори огортають тебе любов’ю і теплом, дарують радісний настрій, спокій і легкість на душі. Тут забуваєш, що на тебе чекають звичні турботи в місті.

І небо таке чисте-чисте.

Повертаючись додому, ми нарвали молодих горішків з ліщини, скуштували води з гірського джерела. До Криворівні прийшли якраз тоді, коли Олег Скрипка оголошував переможців пісенного конкурсу. Так що й гуцульської музики встигли послухати.

Напилися води із Палієвої криниці.

Встигли на завершення пісенного конкурсу.

На наступний день припало велике свято Спаса. Ми пішли до церкви, де вже зібралося на службу все село. Кожен житель Криворівні прийшов у вишиванці, з кошиком, повним яблук, груш, винограду, бананів і квітів. Люди несли святити також мед, хліб, печиво, цукерки, апельсини, сливи, персики, аличу, огірки, помідори та кукурудзу.

Стара церква у Криворівні.

До церкви приходять цілими родинами.

Кожен вбрався у вишиту сорочку.

Ось такі церковні прислужники у Криворівні.

Служба в церкві почалася о 10 ранку і тривала значно довше, ніж у церквах на Волині чи Рівненщині. По завершенню служби селяни вишикувалися навколо церкви, і святий отець тричі обійшов усіх, промовляючи молитви та окроплюючи всіх свяченою водою.

Дзвони на цій дзвіниці вилиті у Нововолинську.

Ми чекали завершення служби у затінку.

Святий отець вітає прихожан.

До церкви принесли найкращі дари садів.

І про мед також не забули.

Після відвідин церкви ми вирішили пройтися по музеях. Зайшли у хату-ґражду та музей Івана Франка. Тепер я знаю секрет продуктивності письменника — їдеш в Криворівню, відключаєш усі телефони та інтернет, береш в руки листок паперу, ручку — і починаєш писати. Гори, ліси і Черемош гарантують натхнення та матеріал для нових творів!

Юля грає на цимбалах в музеї Івана Франка.

Біля музею Михайла Грушевського ми зустріли дивну корову, яка розляглася чи не посеред дороги. Я чув, що в Індії священних корів ніхто не може зігнати з облюбованого ними місця. Але ж Криворівня — то вам не Індія!

Видно, добре їй тут на сонці.

Надвечір ми вирушили у музей Параски Плитки-Горицвіт, у якому наша знайома Василина розповіла нам про творчість талановитої письменниці, яка не маючи ні гроша за душею, виливала усю свою любов та натхнення у рукописних книжках, картинах та витинанках.

Придбавши бринзи, ми спустилися до нашого намету, купили у Василя та Василини Марусяків меду, подякували їм за гостинність та подарунки, вручили їм невеличкий презент і пішли готуватися до сну. Наша поїздка в Криворівню завершувалася, наступного дня вирушаємо в Коломию, а далі хто куди: я в Нововолинськ, а Юля — в Київ.

Прокинувшись о шостій ранку, ми швидко зібрали свої речі, склали намет, попрощалися з Василем та Василиною, сіли на старенький ПАЗік і поїхали в Коломию. Автобус пихтів по гірських дорогах досить довго, народу напхалося в нього ну дуже вже багато, так що з усіх сторін можна було почути подробиці життя жителів Криворівні та навколишніх сіл.

У Коломиї Юля сіла на поїзд до Києва, а я поїхав на маршрутці за місто — на трасу на Івано-Франківськ. Від Коломиї до Рогатина мене підвіз босоногий брат Мирон з Унівського монастиря. Було незвично дивитися, як він босими ногами ставав на розпечений асфальт. Під Рогатином в той день проходив мотобайк фестиваль, так що раз по раз повз мене проїжджали групи байкерів на модних і не дуже мотоциклах.

Хто ще хоче на фест?

А ще я там став свідком швидкісного групового автостопу — десяток дівчат та хлопців у вишиванках миттю впіймали три попутки, на яких поїхали до Львова. А я чекав на свій МАЗ із 24 тоннами спирту в цистерні ще десь цілу годину. Водій МАЗа розпитував про мої подорожі і сам багато розповідав про своє життя і роботу. Їхати з ним було цікаво і весело.

Одягни вишиванку — заїдеш швидше!

У Львові я зайняв вигідну позицію на Галицькому перехресті, допоміг одній польській сім’ї зорієнтуватися, як проїхати на Чоп, а потім познайомився із двома хлопцями зі Словенії на старенькому Хюндаї, купленому за 50 євро (от не знаю, вірити чи ні). Вони і підвезли мене до мого будинку у Нововолинську.

Саймон і Прімоз (так звали схожих на хіппі хлопців зі Словенії) надумали поїхати в Санкт-Петербург, а заодно подивитися, як живуть люди в Україні. Я допоміг їм поселитися у Нововолинському готелі і забронювати місце для ночівлі у Санкт-Петербурзі. Відвівши їх у бар, я пішов собі додому. Хлопців зовсім не засмутило, що люди у готельному барі зовсім не говорять англійською. Видно, вони вже навчилися знаходити спільну мову з місцевими жителями, подорожуючи світом.

Зранку я зводив хлопців на нововолинський базар, де вони бродили цілу годину у пошуках цікавих сувенірів, потім ми випили кави у місцевій кав’ярні, де словенці трохи розповіли про своє життя на батьківщині. Саймон працює каменярем у невеличкому селі у Словенії, а Прімоз трудиться у будівельній фірмі.

Прімоз та Саймон у центрі Нововолинська.

Хлопці дивувалися, що кафешки у Нововолинську відчиняються так пізно — аж об 11:00. «Каву слід пити зранку, а не на обід»,— зауважив Саймон. Потім ми заїхали на бензозаправку і попрощалися. Саймон і Прімоз вирушили до кордону з Польщею, де на них ще чекала довга черга на пункті пропуску в Устилузі.

Переглядаючи ввечері фотографії з Криворівні, я відчув, що довго не зможу сидіти на одному місці — ні в Нововолинську, ні у Львові, ні в Києві. Мене кличе у мандри дорога, і нічого вже з цим не поробиш. Переїзд у нове місто дає нетривалий ефект новизни, а традиційний спосіб життя дім — робота — погуляти — дім навряд чи мені зараз підійде. Цікаво, куди вітер мандрів занесе мене у найближчий місяць?

Автостопом до «Поліського трамваю»

Wed, 13 Jul 2011 04:35:32 GMT

Про існування вузькоколійної залізниці на Рівненщині я знав досить давно. Ще в дитинстві часто бував на станції Антонівка, приїжджаючи дизелем до своєї бабусі у сусіднє село Кричильськ. Прочитавши у книжці «Західна Україна. Відпочивай активно!» замітку про «Кукушку» (саме так місцеві жителі називають цю вузькоколійку), вирішив проїхатися маршрутом, прокладеним ще у 1885 році. Моя подорож Поліссям відбулася з 9 по 11 липня 2011 р.

Рекламний борд на залізничній станції в с. Антонівка.

Ось на цьому потязі я вирішив покататися.

До Антонівки я дістався зі Львова вже звичним для себе способом — автостопом. Прочитавши кілька розділів із книги Антона Кротова «Практика вольных путешествий», я вже більш виважено обирав місця для зупинки попутного транспорту, а також запланував попрактикувати вписку — ночівлю у садибах місцевих жителів. Щоб дати собі додатковий мотив шукати дах над головою, я залишив вдома спальник, клейонку і накидку від дощу.

Пізніше я пожалкував, що не взяв із собою спальника. Першу ніч мандрівки я провів, влігшись на каріматі на холодній бетонній підлозі залізничної станції в Антонівці, і теплий спальник був би мені тоді дуже доречний.

Поруч зі мною ночували натомлені рівненські пластуни.

Зі Львова виїжджати на північ найзручніше із Галицького перехрестя. Тут легко зловити попутку у будь-який час доби. Я вже діставався зі Львова до Нововолинська зранку, вдень і вночі (так, і таке було), під час дощу і в страшенну спеку. Ставати бажано під одним із ліхтарів, розміщених при дорозі трохи вище від входу на ринок «Галицьке перехрестя», де звичайно стоять охочі сісти на маршрутку до Жовкви.

Кілька хвилин, максимум півгодини — і ви вже їдете в машині, котра домчить вас до Жовкви або до Червонограда. Я завжди беру із собою альбом для малювання, на якому маркером виводжу назви міст, до яких хочу дістатися. Цей простий атрибут автостопера вигідно виділить вас серед інших людей, що претендують на місце пасажира у попутці.

Дорогу зі Львова до Жовкви зараз активно ремонтують турецькі дорожні служби. Роблять вони це досить швидко і доволі якісно. Скоріше за все, вам доведеться зачекати 10-15 хвилин, щоб пропустити потік зустрічного транспорту.

У Червонограді найкраще зупиняти попутки одразу біля залізничного переїзду за поворотом на Нововолинськ. Дорога від Червонограда до мосту через річку Західний Буг просто жахлива. Вона всіяна ямами, горбами і шматками асфальту, яким час від часу заліплюють вибоїни на трасі. Залежно від вправності вашого водія, ви подолаєте ці 30 кілометрів за 40-50 хвилин. За словами водіїв, таку роздовбану дорогу можна знайти ще тільки на шляху від Червонограда до Радехова.

У Нововолинську легко впіймати попутку на Луцьк біля автостанції одразу за перехрестям зі сфітлофорами. Автомобілі у цьому місці рухаються досить повільно. Тут мене підібрав водій Газелі, котрий розвозить йогурти та інші молочні продукти по всій Волинській області. Він підкинув мене до Луцька і висадив на Рівненській вулиці — якраз там, де мені й треба.

Почуватися впевнено у мандрівках автостопом мені допомагає товстий атлас автомобільних шляхів, у якому є також плани 55 українських міст. Маючи такий атлас, легко орієнтуватися в містах, де ви раніше не бували.

З Луцька до Рівного мене підвіз досить незвичний чоловік. Їхав він на дорого оздобленому Опелі, одягнений був у діловий костюм, на правій руці мав важкий золотий годинник, на лівій — срібний браслет. Сам був з бородою і в сонцезахисних окулярах. Говорив мало. Розмову про погоду підтримувати відмовився. Перші кілька хвилин їхати з ним мені було стрьомно. Дядько той був схожий на бандита чи рекетира з російських серіалів. Добре, що телевізора я вже давно не дивлюся, а то моя уява домалювала би ще й пістолета в кобурі під його піджаком.

Потім я зрозумів, що Олександр (так звали бородатого водія) мене просто вивчав. Сам він є лідером якоїсь компанії мережевого маркетингу, також має футбольний клуб у Хмельницькому, а ще займається благочинністю. Їхав він досить повільно — 80 км/год, слухав спокійні треки Стінга, часом відповідав на дзвінки по телефону. Говорили ми з ним про принципи побудову бізнесу, розвиток команди і... Інших тем ми не торкалися.

З Рівного до Березнівського повороту мене підвіз лікар на Тойоті RAV4 (останнім часом мені щастить на іномарки), до Сарн я під'їхав на маршрутці (водій погодився взяти мене безкоштовно), а до Антонівки мене підкинув на бусі 25-річний віруючий хлопака, що якраз повертався із чергової християнської місії з Угорщини додому. На залізничну станцію в Антонівці я дістався в суботу 9 липня 2011 р. вже надвечір.

Запитав у хлопців, що попивали пивко в альтанці біля станції, де тут можна переночувати. Вони порадили звернутися до диспетчера станції: можливо, вона допоможе. До диспетчера я так і не дійшов, бо біля входу на вокзал зустрівся із загоном пластунів, що складався із 15 хлопців віком 13-16 років та двох керівників (Сергій та Юрій). Вони повернулися вузькоколійною залізницею із 11-денного походу по хащах Полісся. «Кукушка» запізнилася на 40 хвилин, і вони не встигли на потяг, яким планували дістатися до Рівного. Так що тепер мусили чекати до ранкового рейсу.

33-й курінь ім. Уласа Самчука до фотографії вишикувано!

Пластові виховники — Юрій та Сергій.

Нічні стійкові на своїй позиції.

З пластунами ми півночі говорили про подорожі, автостоп, походи і табори. Вони розповідали про те, де встигли побувати за час своєї 11-денної мандрівки Поліссям під дощами та палючим сонцем. Юнаки здавали своїм виховникам заліки (вони в них називаються «точки»), розповідали про історію створення свого куреня, про те, як правильно користуватися ножем, саперною лопаткою, сокирою і пилкою.

Мене дуже порадувало завзяття, натхнення і блиск в очах, з якими ці пацани ділилися своїми враженнями від походів і таборів. Слухаючи їх, я і сам пригадував, як школярем ходив у багатоденні мандрівки по Карпатах, брав участь у туристичних змаганнях і краєзнавчих екскурсіях. Упевнений, що такі вилазки на природу дають учням більше можливостей для розвитку, розширення кругозору і пізнання свого покликання, ніж сидіння за партами у школі.

Я пригостив пластунів гарячим чаєм із термоса і вафлями, а сам підкріпився консервою з хлібом. Виховник Сергій розповів мені про місця, які варто відвідати вздовж маршруту вузькоколійки, і подарував мені топографічну карту Рівненської області. У моєму атласі автомобільних шляхів України ця залізниця не позначена.

Заночували ми у приміщенні станції на бетонній підлозі. Дехто з хлопців умостився на лавках, хтось скрутився калачиком на кріслі. Я довго повертався з боку на бік на своєму каріматі, не міг заснути — чи то через гучне хропіння хлопців, що лунало з усіх кутків, чи то через думки про завтрашню мандрівку «Кукушкою».

О 6:15 ранку ми прокинулися, зібрали речі і попрощалися. О 6:45 пластуни сіли на свій поїзд, а я о 7:00 зайняв місце в останньому вагоні свого потяга. Протяжність залізниці від початкової станції Антонівка до кінцевої станції Зарічне становить 106 км, що робить цю залізницю найдовшою вузькоколійкою в Європі. Ширина рейок «Кукушки» — 750 мм, стандартна ширина залізниць в Україні — 1520 мм.

Я вирішив проїхати половину маршруту — до станції Млинок, щоб встигнути погуляти трохи по навколишніх селах. За проїзд з Антонівки до с. Млинок заплатив 8 грн. У потязі з чотирьох вагонів працювало три провідниці, які приймали плату за проїзд і видавали квитки. З розкладом руху «Кукушки» ви можете ознайомитися на сайті http://polissya-tourism.com.

З обох боків залізницю оточують густі ліси.

Вагончики потяга невеличкі. Лавки у них розміщені у два ряди. На одній лавці можуть сидіти тільки два пасажири. У звичайних електричках такі лавки розраховані на три посадочні місця. Двері до вагонів можна відкривати самостійно, як в автомобілі чи маршрутці. Також можна вільно переходити між вагонами. Робити це треба уважно і обережно, тримаючись за поручні, щоб не випасти з поїзда.

Їхати на підніжці вагона — величезне задоволення.

«Кукушкою» подорожує багато дітей. Вони завдають провідницям масу клопоту, адже носяться з одного вагона в інший, гримають дверима, визирають з вікон і сидять у тамбурах замість того, щоб зайняти свої місця на лавках. Щоб хоч якось вгамувати малих розбишак, провідниці лякають дітей страшними історіями про те, як хтось не втримався за поручень, випав з вагона і був розрізаний на дрібненькі шматочки колесами потяга.

Не знаю, наскільки правдиві ці історії, але вони мало впливають на підлітків, котрі подорожують вузькоколійкою без батьків.

Милуватися пейзажами найкраще з дверей вагона.

Я й сам відверто ігнорував настанови провідниць, всівшись у тамбурі на підлогу і звісивши ноги.

Чеберяю ніжками, як дитина!

Двері в останньому вагоні також відчиняються.

Зупинки на станціях коротенькі — не більше хвилини. Але біля села Луко машиніст вибіг із локомотива у магазин, і потяг стояв цілих 4 хвилини.

Насолоджуюся мандрівкою!

Під'їжджаючи до села Млинок, я побачив один з найбільш цікавих туристичних об'єктів цієї залізниці — єдиний в Україні дерев'яний залізничний міст через річку Стир. Його довжина складає більше 150 м. Конструкція виглядає досить надійною, але проїжджаючи через річку, мимоволі стискаєш поручні на вагоні сильніше.

Проїжджаємо по дерев'яному мосту через річку Стир.

Цікаво, чому вирішили зробити цей міст із дерева, а не з бетону?

Ще одна цікавинка села Млинок — вулиця В. Кличка. От тільки мені так ніхто і не сказав, на честь якого із братів Кличків названо цю вулицю.

Прибули у село Млинок.

Під час поїздки я познайомився із двома братами — Юрком та Іваном, котрі їхали до своєї бабусі у Млинок. Вони запропонували показати мені село та його околиці.

Юрко та Іван на мості через р. Стир.

Село Млинок мені дуже сподобалося. Тут панує атмосфера спокою і любові. Дерев'яні хати, ставочки, коні і домашня птиця доповнюють картину поліського села.

Криниця-журавель — тут це не музейний експонат.

Хлопці кажуть, що у цьому ставочку водиться велика риба.

У селі до коней ставляться особливо дбайливо.

Ось такого чудо-мопса я зустрів на подвір'ї Іванової бабусі.

Селяни просушують свіжоскошене сіно.

Ще однією родзинкою села Млинок стала поромна переправа. Щоб дістатися від села до сінокосів, можна перейти річку Стир по залізничному мосту і потім подолати ще один кілометр лісовою дорогою. А можна заплатити 5 гривень і швидко переправитися через річку разом із конем за допомогою порома.

Переправа через річку триває півтори хвилини.

Пропливаючи на поромі через Стир, я зацікавився, як той пором працює. Як виявилося, він самохідний, прикріплений до натягнутого між двома берегами троса і приводиться в рух завдяки течії річки. До порома причеплене весло, яке повертають у відповідний бік залежно від того, на який берег потрібно переправитися. Пором зроблений із залізних бочок, до яких прикручена дерев'яна платформа.

Іван розповів мені, що цей пором кілька разів переходив від одного власника до іншого. Коштує цей бізнес 1000 грн (зі слів Івана), а найбільшу виручку він приносить на великі релігійні свята.

Повернувшись із прогулянки околицями до залізничного моста, ми зустріли велику групу християн, котрі влаштували водне хрещення на річці Стир. Хлопці називали представників цієї протестантської церкви штундами. Я запитав пацанів, у чому ж різниця між православною церквою та відвідувачами молитовного дому. Мені доступно пояснили, що протестанти не вживають алкоголь, не палять, не сквернословлять і не дивляться телевізор. Православним вірянам це все дозволяється. Тому в православну церкву ходити цікавіше.

Багато вірян приїхало на хрещення на «Кукушці».

За хрещенням спостерігали друзі та родичі.

Нагулявшись по селу, лісах та луках і вдосталь накупавшись у холодних водах Стира, ми вирішили повертатися назад. Іван запропонував мені зупинитися на ніч у нього вдома у селищі Володимирець. Так я здобув ще один навик автостопера — уміння домовлятися про ночівлю у садибі місцевих жителів.

О 16:00 ми сіли у Млинку в «Кукушку» і згодом були вже у Володимирці. Там ми ще поганяли трохи у футбол, повечеряли і полягали спати. Поснідавши зранку, ми ще пройшлися по селищу, Іван показав місцевий став.

Ставок у райцентрі Володимирець.

Потім я подякував хлопцям та їхній родині за гостинність і вирушив додому. З Володимирця дістався до Городця на маршрутці, а далі — автостопом. У Городці зробив ще декілька фотографій.

Типова поліська дерев'яна хата.

Любить наш народ прикрашати подвір'я квітками.

З погодою мені пощастило — на небі жодної хмаринки!

Із Городця до Нововолинська я їхав п'ятьма різними машинами. До Сарн заїхав на бусі. Від Сарн до Рівного мене підвіз білорус на фурі. Він розповів мені, як краще їхати на Москву до Антона Кротова через Білорусь, що можна подивитися у Бресті і Мінську, і що варто брати із собою в Білорусь долари, щоб потім їх поміняти там на білоруські рублі. Із Рівного до Луцька я приїхав із водієм Газелі, котрий розвозить по Волині морозиво. Він поділився своїм захопленням риболовлею та подорожами з комфортом. Казав, що автостоп — це точно не для нього.

У Луцьку я випадково зустрівся зі своєю подругою Оксаною, котра поверталася автостопом із фестивалю у Руриську. Казала, що вона ще з трьома своїми подружками розмістилися в кабіні фури і розважали водія співами та розповідями про життя-буття.

Дівчата також подорожують автостопом.

З Луцька до Володимира-Волинського мене підкинув Олександр, що прямував до Устилуга і кілька разів проїжджав через увесь Луцьк, шукаючи дорогу на Володимир. Він взяв мене з собою, щоб я показав йому правильну дорогу. А з Володимира-Волинського до Нововолинська я приїхав на бусі разом із сім'єю підприємців, що везли продавати на базар вентилятори. Водій буса подякував мені, що я махнув рукою, зупиняючи його. Більшість охочих проїхатися на попутці навіть не можуть нормально махнути рукою, заявив він.

Опублікувавши фотографії з цієї поїздки ВКонтакті, я отримав кілька коментарів від друзів, що порадили проїхатися «Кукушкою» далі за Млинок. Кажуть, що там ще є на що подивитися. Серед цікавих місць називали село Нобель, яке із трьох сторін оточене водами озера. На це точно треба глянути! Так що будемо разом продовжувати вивчати рідний край.

Автостопом у Кам’янець-Подільський

Tue, 14 Jun 2011 16:18:54 GMT

Мабуть, це діагноз. Я остаточно підсів на подорожі автостопом. Проїхавши 574 км за два дні (11—12 червня 2011 р.) зі Львова до Кам’янця-Подільського і назад, я ще раз переконався, що моя перша подорож автостопом по Закарпаттю не була випадковістю, і автостоп реально працює, що б про це не говорили далекі від цієї теми люди.

Моїм супутником у мандрівці знову був Антон Черненко, і цього разу ми на всіх попутках їздили удвох, розбивши вщент міф про те, що двом хлопцям-автостоперам зловити попутку майже неможливо. Під час подорожі ми пройшли пішки майже 30 км, і я упіймав себе на думці, що якби мандрував з дівчиною, то ми би долали цей маршрут значно довше.

Поверталися ми до Львова іншою дорогою, ніж їхали до Кам’янця-Подільського, і маршрут наш проходив через такі населені пункти: Львів — Винники — Тернопіль — Ступки — Великі Бірки — Красне — Сатанів — Кам’янець-Подільський — Довжок — Оринін — Борщів — Товсте — Чортків — Тернопіль — Львів.

Час нашої подорожі припав на відзначення дня Святої Трійці. Постійно на нашому шляху траплялися люди з лепехою, гілками липи та інших дерев. Я також побачив кілька возів та вантажних бусів, вщент заповнених зеленню. Видно, вони їхали торгувати на базар.

Дівчинка продає лепеху у Тернополі.

Зранку в суботу 11 червня я прокинувся о 5:40, бо довше вже спати не хотів, і в передчутті пригод заліз в інтернет пошукати трохи інформації про Кам’янець-Подільський. Перш за все, мене цікавив замок, у якому я колись давно бував ще школярем.

О 8:30 ми з Антоном вже їхали маршруткою №75 зі Львова до м. Винники. Підслухавши нашу розмову, один дядечко почав розпитувати про наші мандрівки, а згодом до бесіди долучилася ще одна жіночка. Вона розповіла нам, що у Винниках є чисте озеро, у якому можна спокійно купатися.

Вийшли ми з маршрутки біля львівської тютюнової фабрики і попрямували через місто до магістралі H 02. По дорозі Антон ласував черешнями, а я розглядав автомобілі, що проїжджали повз нас. Зупинилися ми за мостом, де було дуже зручне місце для стопу.

І як можна їсти такі кислючі черешні?

Поки я діставав альбом і маркер, щоб намалювати табличку зі словом Золочів, Антон зупинив мужичка на Ланосі, котрий погодився підвезти нас аж у Тернопіль. У цій подорожі я так ні разу і не скористався своїм альбомом, і в ньому залишилося ще багато чистих листів для майбутніх мандрівок.

Хлопака на Ланосі їхав до своєї дружини у село під Збаражем, говорив з нами мало. Ми запхалися на задні сидіння, і я поклав свій рюкзак North Face на коліна. Намет я залишив у Львові вдома і насолоджувався поїздкою під звуки спокійної музики.

У Тернополі я бував вже багато разів, тому у цьому місті ми пробули недовго. Зробили кілька фотографій на подвір’ї біля будинку меблів, поблизу церкви над озером і в центрі.

Поруч з русалкою на подвір’ї біля будинку меблів у Тернополі.

Антон консультує друга біля ресторану «Старий Млин».

На борту катера на тернопільському озері.

Біля церкви, у якій, за словами Антона, зупинявся помолитися Богдан Хмельницький перед походом на Польщу, ми зустріли молоду подружню пару. І тут я сповна використав нагоду попрактикуватися у жанрі весільної фотографії.

Видно, кожна тернопільська парочка має фотографію на цих сходах.

Поблизу Церкви Різдва Христового жіночки продавали квіти. Вони не звертали уваги на заборонний знак, розміщений на стіні. Видно, він був простою формальністю.

Доброзичливі жіночки підберуть вам букет на будь-який смак.

Зазвичай пишуть «Торгівля заборонена!».

Поруч із квітами народ продавав також і лепеху. Ось цей хлопець подарував мені пучок запашного зеленого зілля:

Лепеху також називають аїром, татарським зіллям або шуваром.

Дійшовши до Збаразького повороту, ми сіли на маршрутку і через півгодини приїхали в село Ступки до моєї бабусі. Я подарував їй лепеху та букет ромашок і маків, які ми зібрали на полі. Бабуся була нам дуже рада.

На ґанку біля бабусиної хати в с. Ступки.

Нагодувавши нас борщем з квасолею, картоплею з кропом та тушеною капустою, бабуся почала розпитувати мене, коли я вже одружуся. Все казала мені, що вже пора. Потім дала нам цибулі, сала, хліба і відправила в дорогу.

За селом Антон скупався у цілющому джерелі. Я лізти туди не ризикнув: вода в ньому дуже холодна.

Цілюще джерело поблизу с. Ступки.

На Кам’янець-Подільський ми зібралися їхати через Скалат і Сатанів, тому від Ступок пішли до с. Великі Бірки, щоб вийти на трасу T 20 02. У Бірках ми зустріли дядька, що з великою цікавістю розпитував про наші мандри.

Антон показує зроблені фотографії.

За Великими Бірками поблизу залізничного переїзду ми зупинили рейсовий бус Мерседес Спринтер, яким заїхали аж до села Красне, розташованого поблизу селища Сатанів. Водій буса розповідав цікаві факти про села, які ми проїжджали, про замок у Скалаті і про традиції відзначення свята Трійці.

До села Красне ми дісталися вже надвечір. Сутеніло. Думали вже шукати місце для ночівлі, але тут нам пощастило зупинити хлопця на новій Шкоді A5. Сам він прямував у Волицю до своєї майбутньої дружини, але підвіз нас аж під сам Сатанів. Показав дорогу до курорту мінеральних вод і порадив нам заночувати там на березі річки Збруч. Той хлопака щойно повернувся із Чехії, де працює на будівництві.

Шлях до Збруча був довгий. Топали ми туди десь цілу годину. Над дорогою побачили хату, на яку впало всохле дерево.

У цій хаті вже давно ніхто не живе.

Дійшовши до Збруча, ми почули шум води і попрямували до дамби. Там зустріли сім’ю, що якраз влаштувала фотосесію біля цього рукотворного водоспаду. За порадою голови сімейства, ми тут скупалися. Спускатися вниз було страшнувато, здавалося, що вода одразу знесе тебе вниз за течією. Але, як виявилося, тут було неглибоко, і можна було вчепитися до прикріплених до стіни мотузок, щоб втриматися під потоком води.

За три хвилини купання отримуєш заряд бадьорості на цілий день!

Кожного року сюди приїздять на відпочинок жителі сусідніх сіл.

Насолодившись нічним купанням, ми пішли до вогню, який помітили неподалік. Там знайшли табір автостоперів з Києва та Москви. Розігріли на вогні в казанках бабусину картоплю, повечеряли, наговорилися з хлопцями про все на світі і пішли спати.

У таборі автостоперів.

Заночувати ми вирішили під старою вербою. Надумали прив’язати клейонку до гілок, щоб врятуватися від ранкової роси. Антон вправно заліз на дерево і стрибав з гілки на гілку, як кіт, а я прив’язував другий край церати до забитих у землю кілків. Прикріпити міцно тент нам так і не вдалося, так що ночували ми, просто замотавшись у клейонку.

Прокинувся я о четвертій ранку. Спати вже не хотілося. Навколо співали пташки, трава вкрилася росою. За кілька годин сну я встиг добре відпочити і набратися сил. Взяв диктофон і відійшов трохи далі записати хронологію вчорашніх подій.

А навколо Збруча така краса!

Ми швидко поскладали речі в рюкзаки і пішли шукати печеру відлюдника, про яку нам вчора розповідав водій на Шкоді. І тут нашу увагу привернули маки. Ми бігом видерлися на вкритий квітками пагорб.

Маки на пагорбі поблизу річки Збруч.

Ніжна ранкова роса на пелюстках.

Таке можна побачити лише рано-вранці.

Маки ніжаться під ранковими променями сонця.

Зробивши кілька десятків фотографій, ми вирушили до печери відлюдника. Не знаю, чим вона нас так зацікавила, але вже дуже хотілося її побачити. Проходили ми повз ставки і дійшли до санаторію «Перлина Поділля».

Ставок біля курорту «Сатанів».

Санаторій «Перлина Поділля».

Трохи згодом ми підійшли до села Кринцілів, де старенька бабуся підказала нам дорогу до печери відлюдника. Кринцілів є складовою частиною одного із семи природних чудес України — найбільшого в Європі національного природного парку «Подільські Товтри».

Жителька села Кринцілів.

Далі ми йшли через густий грабовий ліс. Увесь час підіймалися вгору. Поспішали. Дорога була довга, а планували ми до обіду вийти на трасу і їхати далі. По дорозі побачили вхід у печеру «Перлина». А трохи згодом дісталися до скелі, у якій була видовбана печера монаха-відлюдника.

Ранковий ліс зустрів нас прохолодою і співом пташок.

Вхід у печеру «Перлина» у Медоборах.

Біля входу у печеру відлюдника.

Всередині у печері було темно і прохолодно. Пахло чайною трояндою. Вздовж стін були розставлені образи, у вазах стояли троянди та піони, по кутках висіли штучні квіти. Ми пробули тут десь із півгодини, записали кілька відеороликів та сфотографувалися. Щороку на Трійцю у цій печері роблять відправу, збирається багато народу. Ми не стали чекати початку того святкування, бо ще хотіли встигнути погуляти трохи по Кам’янцю-Подільському.

У печері монаха-відлюдника.

Далі ми спустилися стежкою вниз, пройшли повз насипаний руками древніх слов’ян вал і городище-святилище Звенигород, яке було язичницьким центром всієї Київської Русі.

Такі таблички стоять вздовж усієї екологічної стежки до «Пущі відлюдника».

Табличка біля городища-святилища Звенигород у Медоборах.

Повернувшись до дамби на річці Збруч, ми вирушили по ґрунтовій дорозі до Сатанова. Йти було легко і радісно. І з усіх боків нас оточувало буйне цвітіння польових квітів.

Цією дорогою можна дістатися від траси до курорту «Сатанів».

Натомившись, ми сіли відпочити і пообідати поблизу церкви у селі Калагарівка. Під звуки церковних співів ми доїли вчорашню картоплю з капустою, а потім я ще побродив по поверхах напіврозваленої школи, що стояла поруч.

Вийшовши за селище, ми довго стояли на трасі, але попутних машин було вкрай мало, і ніхто не зупинявся. Антон побачив поблизу залізну водонапірну башту і запропонував на неї залізти. Драбина на башту починалася досить високо, і з землі до неї я дістати не міг. Але підставивши дві дровеняки під неї, мені таки вдалося схопитися за нижню перекладину драбини. Далі я не поліз. Було страшно.

Попутних машин так і не було. Ми вирішили вийти на поле і годину поспати. О 13:30 я прокинувся від укусів мурах, які бігали довкола в надії поживитися чимось смачненьким. Ми знову вийшли на дорогу біля АТП. Накрапав дощик. Щоб якось зігрітися, я почав наспівувати пісеньки. Антон слухав у плеєрі якісь аудіокнижки чи музику.

Не знаю, скільки часу ми там простояли. Довго. Там прийняли рішення після відвідин Кам’янця-Подільського повертатися до Львова іншою, жвавішою дорогою — через Чортків.

Нарешті ми дочекалися свого щастя — чоловік на Ниві погодився підвезти нас до селища Закупне. Потім виявилося, що він їде до Кам’янця-Подільського. Сказав, щоб ми вже їхали разом з ним, раз вже залізли до нього в машину. З нами ще їхала дочка того чоловіка і жіночка на передьному сидінні. Ми запхалися зі своїми рюкзаками на задні сидіння.

Водій спочатку не дуже охоче з нами говорив. Але після того, як я почав його розпитувати про Кам’янець, про його рідне село, він аж просяяв. Розповів нам, що можна подивитися у Кам’янці-Подільському і поділився традиціями відзначення зелених свят.

Вийшли ми у Кам’янці неподалік від історичної частини міста. На стіні біля мосту через річку Смотрич тренувалися скелелази. Хлопчина років п’яти все просив маму з татом, щоб вони підіймали його ще раз і ще раз на виступ у скелі.

Скелелазіння — сімейне захоплення.

Ми зупинилися недалеко від тих скелелазів на березі річки, щоб перекусити хлібом, вареними яйцями, цибулькою і салом. Поблизу на підвісному мості дівчина довго говорила по телефону, а потім закохана парочка причепила на перила навісний замок як символ їхнього вічного кохання.

Ми ще думали заїхати потім в Хотин, але часу у нас залишилося лише на відвідини фортеці у Кам’янці. Ми перейшли через міст, з якого колись стрибали банджі-джампери, сфоткалися біля ратуші, а трохи далі біля ресторанчика зустріли групу велосипедистів.

Міст через річку Смотрич.

Міська ратуша у Кам’янці-Подільському.

На велосипедах також можна далеко заїхати.

Кільком велосипедистам я дав візитівки із запрошенням на наш велотур по місцях життя і діяльності Степана Бандери та Романа Шухевича, а потім ми пішли роздивлятися стару фортецю, де влаштували фотосесію.

Нарешті ми в Кам’янці!

Перед в’їздом у стару фортецю.

Сюди щодня приїздить багато туристів.

А з цього боку товщина стін фортеці досягає 3 м.

Нагулявшись по пагорбах навколо фортеці, ми зайшли всередину, де примкнули до екскурсійної групи. Пройшлися по стінах між вежами замку, спустилися в підземелля, послухали цікавих байок у виконанні дотепного екскурсовода.

Натішившись фортецею, ми пішли далі до села Довжок в надії упіймати попутку до Борщова. Накрапав дощик, і так хотілося швидко дістатися одразу до Львова. У с. Довжок ми простояли хвилин із 45, скуштували гірких черешень, аж поки біля нас не зупинився молодий хлопака з дівчиною на Форді. Вони підвезли нас до села Оринин, за яким можна було би зловити попутку до Борщова. По дорозі водій розповів нам про значення свята Трійці і про події, які лежать в його основі.

В Оринині ми зупинилися на краю села біля будинку з вагою, на якій зважують машини із зібраним врожаєм. Сутеніло. Ми вже думали ночувати в тій будівлі. Але спочатку хотілося випити чаю. Антон пішов розпалювати вогонь, а я зібрався до сусідньої хати попросити води для чаю. На нашу з Антоном радість, окрім води нам дали гостинців зі святкового столу і цукру до чаю. Так що ми тоді добре шикували.

Антон зварив у казанку першу порцію чаю і залив його у термос. А я стояв при дорозі в надії зупинити якусь попутку. Машини проїжджали дуже рідко, і ніхто біля нас не ставав. Я вже просто машинально підіймав руку без надії сьогодні вибратися із того Оринина.

Але тут на мою величезну радість біля нас зупинився бус Рено. Його водій дуже сильно поспішав і просив нас швидко закидати свої речі в багажник. Антон вилив на землю недоварений чай, розгорнув вогонь, і ми застрибнули в салон. Ми хотіли доїхати з тим дядьком до Борщова, але виявилося, що він їде до... Львова. Так, він їхав прямісінько до Львова!

Був вечір, і водій просив нас щось розповідати, щоб не дати йому задрімати. Ми розповідали про свої мандри, де ми вже побували і куди ще збираємося поїхати. Дядько добре тиснув на газ, і ми летіли зі швидкість 140 км/год. Поступово втома дала про себе знати, і я почав засинати. Антон також дуже хотів спати, але не давав собі відключитися. Їхали ми рівно чотири години і вже о 1:30 ночі вийшли у Львові біля гуртівні METRO.

Ще годину я йшов пішки до себе на район, і вже о пів на третю опинився вдома. Зняв із себе рюкзак і завалився спати. Прокинувся я на наступний день о 16:40, проспавши цілих 12 годин. На цьому наша подорож автостопом до Кам’янця-Подільського завершилася.

Автостопом по Закарпаттю

Sat, 04 Jun 2011 16:44:44 GMT

Із 28 по 31 травня 2011 р. ми з Антоном Черненком подорожували автостопом по Закарпаттю. Поки ще свіжі спогади та емоції, поділюся з вами своїми враженнями від цієї поїздки.

Це була моя перша масштабна мандрівка автостопом. Раніше я ловив попутки, щоб проїхати максимум кілометрів 10—15. А цього разу ми успішно подолали цілих 571 км за маршрутом Львів — Миколаїв — Стрий — Долина — Вигода — Міжгір’я — Хуст — Буштино — Солотвино — Рахів — Івано-Франківськ — Рогатин — Львів.

За цілу поїздку я витратив всього 16 гривень на транспорт — 4 грн. на маршрутки по Львову, 1 грн. на тролейбус у Франківську і 10 грн. на електричку із Рахова у Франик. Антон зекономив на оплаті проїзду в електричці, попередньо домовившись із машиністом і контролерами. Він вирішив приницпово не платити за поїздки між містами.

Ми зібралися відвідати Долину нарцисів біля Хуста, про яку дізналися із передачі «Вихідні по-українськи», а потім поповнили наші знання про цей природний об’єкт із Вікіпедії.

У нас були підозри, що нарциси вже відцвіли, і ми не побачимо у заповіднику жодної квіточки. Проте, нас це не зупиняло, адже надихала нас не стільки кінцева мета мандрівки, скільки подорож автостопом сама по собі.

На час нашого приїзду нарциси вже дійсно відцвіли.

Зупиняти попутки ми почали на вулиці Стрийській у Львові неподалік від перехрестя Стрийської і Наукової. Там нам, правда, ніхто не став. Видно, ми надто кумендно і невпевнено махали водіям руками, чи просто невдало вибрали місце для автостопу.

Трохи згодом ми пішли під палючим сонцем далі на південь по Стрийській вулиці аж за Стрийську автостанцію. По дорозі придбали альбом для малювання і маркер, щоб підготувати вказівники із назвами міст і сіл, до яких хотіли дістатися.

Нарешті біля автозаправки зупинився легковий автомобіль. Водій, а то була жіночка, могла взяти лише одного пасажира до Миколаєва, що у Львівській області. Ми думали з Антоном постійно їздити удвох, тому ніхто з нас так і не сів у ту машину.

Пізніше ми зрозуміли, що навряд чи якась попутка зможе забрати нас обох одразу. Тому вирішили надалі їздити окремо. Антон виписав собі в блокнот назви міст і сіл, через які ми планували проїжджати, щоб кожного разу не розгортати свої великі топографічні карти.

У мене був товстий атлас автомобільних шляхів України на спіралі, яким було дуже зручно користуватися, тримаючи його на колінах чи просто в руці.

Через деякий час Антон застопив вантажівку — величезний самоскид Mercedes, який їхав у Миколаїв на кар’єр по пісок для будівництва дороги. Водій допоміг Антону затягти його рюкзак в кабіну, і вони з гуркотом полетіли на південь.

Я ще десь півгодини пікся на розжареному асфальті, вимахував табличкою з написом «Миколаїв», але ніхто біля мене не зупинявся. Потім подзвонив Антон і повідомив, що його водій зв’язався зі своїми колегами, що рухалися в колоні позаду, і попросив їх підібрати мене. Так що вже зовсім скоро я опинився у кабіні новенького самоскиду Mercedes.

Водій Мерседеса виявився дуже позитивним хлопцем. Він розповів мені, що дуже любить свою роботу, хоча і має всього два вихідних на місяць. По дорозі до Миколаєва він пригальмовував у найцікавіших місцях, щоб я міг сфотографувати краєвиди.

Видно, що цей хлопака любить свою роботу!

Вирушаючи у мандрівку, я думав, про що ж це буду спілкуватися із водіями попуток, що буду їм розповідати і про що розпитувати. Але поїздка зі Львова до Миколаєва дала зрозуміти, що у мене не буде жодних проблем у тому, щоб знайти спільну мову із цими людьми!

Як виявилося, негативно налаштовані водії рідко підвозять автостоперів, тому мені траплялися на маршруті лише позитивні і відкриті люди. Раніше я вважав, що автостоп — досить екстремальна штука, адже не знаєш, із ким доведеться далі їхати. Але тепер зрозумів: якщо ти сам поводишся доброзичливо, то і тебе завжди зустрічають радісно.

Поки я доїжджав до Миколаєва, Антон вже дістався до Розвадова і йшов собі десь вздовж траси. Він підказав мені, що на трасі за Миколаєвом варто пройтися трохи вгору і піднятися на пагорб, адже на підйомі жодна вантажівка не зупиниться. Це була досить слушна порада, адже одразу на початку схилу якись малий хлопець марно намагався впіймати попутку, часом ледь не вистрибуючи на середину дороги.

Підіймаючись вгору по узбіччю траси, я попивав холодну водичку з фляги, вдячно згадуючи той день, коли завітав на краківський ринок у Львові, щоб придбати цей туристичний аксесуар для участі у тереновій грі «Гурби-Антонівці».

Досить скоро біля мене пригальмував темно-синій легковий Мерседес, і Юра, його водій, щиро мені зізнався, що зупинився мене підвезти, бо самому йому було їхати сумно. Юра летів по трасі, як навіжений, не зважаючи на знаки обмеження швидкості, різко повертав, обганяючи попутні автомобілі, і голосно лаявся, коли хтось не хотів давати йому дорогу.

Почувши, що я прямую до Долини нарцисів, Юра розповів, що минулого року був там зі своєю дружиною, не знайшов там жодної квіточки нарциса і був цим дуже розчарований. Тому він дуже здивувався, що я туди зібрався. А ще він ніяк не міг збагнути, який резон діставатися туди автостопом, коли можна заїхати поїздом або автобусом.

По дорозі ми підібрали Антона, котрий вже встиг сфотографувати буйні трави на лугах вздовж траси, і швидко дісталися до Стрия. Там Юра висадив нас у дуже зручному місці для автостопу — на парковці біля якогось магазину, якраз за поворотом, де автомобілі сповільнювали хід. Юра так енергійно розмахував руками, показуючи, де нам краще стати, що впустив на землю свій ключ-сигналізацію, і той розлетівся на дрібні шматочки.

Оскільки альбом для малювання і маркер були у мене, а рухатися далі ми з Антоном мали окремо, ми підготували вказівники з назвами міст кожен для себе. Мені дуже сподобалося вибирати на карті маршрут і вимальовувати маркером назви населених пунктів на альбомних листках. Справа проста і нічим не примітна, а скільки радості приносить!

З рюкзаком, атласом, маркером і альбомом відчуваєш себе на дорозі впевнено.

Антон сподівався впіймати пряму попутку одразу до Хуста.

Довго нам на тому повороті стояти не довелося. Через кілька хвилин я застопив бус, але у ньому замість мене поїхав Антон. Навіть не знаю, чого я вирішив відправити на тому бусі Антона. Видно, хотілося сповна насолодитися автостоперським екстрімом і постояти на трасі наодинці.

Згодом біля мене зупинився мужичок, котрий, як виявилося, прямував на Ужгород. Нам було не по дорозі. Він дуже хотів взяти з собою попутчика, адже шлях довгий. Так що, як бачите, люди дійсно раді автостоперам на дорозі!

Через кілька хвилин мене підібрав водій фури — типовий гуцул. Він все підганяв мене, щоб я швидше залазив у кабіну, адже поруч могли проїжджати даїшники. Юра (так звали того гуцула) прямував на Калуш і все говорив зі своїми колегами по телефону. З тієї розмови я зрозумів, що він везе на Калуш пусті пляшки на завод з виробництва пива.

А ще він розповідав про Моршинський завод мінеральних вод і про те, як щодня сотні фур розвозять воду з того заводу по всій Україні. І що найближчим часом його потужності зростуть у півтора рази. Юра мав трохи невдоволений вигляд, все жалівся на ями на дорогах і штрафи, які даїшники луплять із простих водіїв.

Ми проїжджали через Болехів, де я домовився завітати до своєї знайомої на шкільний випускний. Але вона якимось дивом забула свій телефон вдома, так що того разу наша зустріч не відбулася. Висадив мене Юра у Долині, де я придбав ще один альбом для малювання вже на цілих 30 листів, бо у старому залишилося всього два чистих листка.

Була вже третя дня, і я сховався у затінку каштанів на шкільному подвір’ї, щоб трохи перекусити. Варені яйця із цибулькою, салом та хлібом пішли мені тоді на ура. Якраз подзвонив Антон, повідомив, що він вже у Вигоді і зараз поїде на цілих 4 години кататися на карпатському трамваї.

Так що я не поспішав і лежав собі на травичці, розглядаючи людей, котрі проходили поруч. Потім зібрав свої речі і пішов вздовж траси, де мене згодом підібрали два хлопці на старому Форді і підвезли до Вигоди. Хлопці увімкнули в машині на повну гучність якийсь репчик, так що ми з ними так і не поспілкувалися. Я їм подякував і пішов далі по трасі за межі селища.

Траса там іде вздовж річки Свіча, на якій я помітив рукотворний водоспад висотою метрів зо три. Хотів підійти до нього ближче, але мені це не вдалося: увесь берег був засипаний сміттям. Прямо при мені одна мадам з двома дітьми-бешкетниками притягла повну тачку побутового сміття і висипала при дорозі на річковий берег. Якось дивно ті гуцули виховують дітей: змалку вчать їх викидати мотлох прямо собі під ноги.

Поки стояв при дорозі, переговорив зі старим дідом, що проходив повз. Він також був зовсім не радий засміченим берегам річки. Машини тут проїжджали нечасто, так що стояв я там хвилин 40, поки мене не підібрав 50-літній дядько на Шевроле. Окрім мене, у нього в машині сиділо ще троє пасажирів — його син, студентка і ще одна жіночка.

Я одразу попередив водія, що платити за проїзд не буду, і той погодився підкинути мене до Міжгір’я безкоштовно. На той час я вже трохи втомився і ледве втримувався, щоб не закуняти, бо минулої ночі під час посиденьок біля ватри у Брюховичах спав лише дві години.

Мабуть, я таки провалювався кілька разів у мікросон, бо губив нитку розмови, а прокидався від того, що голосно вдарявся головою об двері автомобіля. А всі в салоні думали, що то якийсь камінь вилітав з-під коліс.

Водій все ніяк не міг допетрати, як це подорожі автостопом можуть бути відпочинком. Для нього найкращий відпочинок — піти в генделик з друзями і хильнути по чарчині-другій. Я з ним сильно не сперечався, а от жіночка, що сиділа зі мною на задньому сидінні, взялася захищати мою позицію. Видно, вона не поділяла любові того дядька до алкоголю.

Перед в’їздом до Міжгір’я ми зупинилися набрати мінеральної води з місцевого джерела. Вода з нього текла то під великим тиском, то дзюркотіла ледве помітною цівкою. На смак вона була не дуже приємна і смерділа протухлими яйцями.

У Міжгір’ї я вийшов біля великого міцного дуба, побажав дядькові щасливої дороги, і сховався у затінку. Тут до мене одразу підійшов якийсь таксист і почав розпитувати, куди я їду. Зрозумівши, що сьогодні я не стану його клієнтом, він розслабився і розповів про місця, які можна відвідати поблизу Міжгір’я. Я розпитав, де тут можна зупинитися на ніч на той випадок, якщо вже не вдасться сьогодні зловити нову попутку.

Переговоривши із таксистом, я пішов по дорозі до центру Міжгір’я. Мені підказали, що краще ловити попутки на виїзді з селища, де об’їзна дорога переходить у трасу на Хуст. У центрі Міжгір’я мені дуже сподобалося. Там затишно і спокійно, квіточки навколо. Клас!

Центр Міжгір’я тоне у зелені і квітках.

Присів на лавці трохи помилуватися Міжгір’ям.

У Міжгір’ї я ловив попутку досить довго, простояв біля траси годину чи півтори. Кілька разів переходив з одного місця на інше, поки не вийшов зовсім на край селища. І всюди мені тут зустрічалися привітні люди, розпитували, куди я прямую, підказували, де краще стати.

Я вже думав сідати на воза зі свіжоскошеною травою і рухатися далі, як біля мене зупинився автомобіль з угорськими номерами. Хлопець років 17 (його звали Андрій) запропонував підкинути мене до Хуста. Водій Атіла розмовляв з Андрієм угорською мовою, а зі мною англійською.

Атіла розповів, що в студентські роки він наїздив автостопом по Європі більше 4000 км, і тепер підвозить кожного автостопера, як вдячність за свої мандрівки стопом. Ми обмінялися імейлами, і Атіла пообіцяв зв’язатися зі мною, як надумає відвідати Львів.

Потрапив я до центру Хуста вже надвечір. Розпитав місцевих жителів, як дістатися до Долини нарцисів. Думав пройти туди пішки, але дорога виявилася далекою. Тому зайшов до людей набрати води з криниці і побрів шукати місце для ночівлі.

Планував спочатку заночувати десь на полі, але потім побачив біля траси міст через річку Ріка, а біля мосту зручне місце для ночівлі на березі. Під опорами моста назбиралося багато дрібних гілок, які я використав для розведення вогню і приготування вечері.

Ось біля цього мосту я і заночував.

Поки я варив спагетті, подзвонив Антон і сказав, що буде в Хусті через півтори години. Стало зрозуміло, що ночувати ми будемо в різних місцях, адже він планував під’їхати під самий вхід до Долини нарцисів, а я зупинився з протилежного боку від Хуста.

Встановлювати намет я не став. Розстелив на землі клейонку, розгорнув карімат, одягнув теплий одяг і запакувався в спальник. Рюкзак сховав у великий поліетиленовий пакет, що залишився у мене ще з березневого екстрім-сплаву по Дністру.

Хоча дощу не було, над ранок мій спальник зверху був увесь мокрий від конденсату. Вночі вітер загорнув вільний край клейонки на мене, от я і спав у цераті, як у коконі. Просушивши спальник і поснідавши, я пішов до траси ловити попутку на Долину нарцисів.

Поки переходив мостом через Ріку, мені так захотілося скупатися, що перейшовши на другий берег, я скинув рюкзак і весь одяг і хвилин із 25 купався у річці голяка (тільки нікому не кажіть). Вода була прохолодна, але не зимна, якраз те, що треба. Стрімка течія знесла мене на кілька метрів вниз, поки я не вхопився за каменюки на дні річки.

Отримавши потужний заряд бадьорості, я вийшов на трасу (вже в повній екіпіровці) і швидко зловив буса, який мене домчав до самого села Кіреші, поблизу якого розташувалася Долина нарцисів. Тут я зайшов до людей набрати води, а заодно зробив кілька фотографій.

На подвір’ї в одного ґазди.

Можна і скупатися при нагоді.

Серед буйного різнотрав’я можна трошки і полежати.

На лузі я зустрів двох хлопців, котрі йшли ловити рибу у каналі на Долині нарцисів. Вони і провели мене до входу у заповідник. Там на оглядовому майданчику я зустрів Антона, який зовсім не засмутився, побачивши, що нарциси вже відцвіли.

Давно не бачилися!

У Долині нарцисів без нарцисів.

Поки я шукав смітник, куди можна було би викинути пусту бляшанку з-під рибних консервів, Антон запропонував повертатися у Львів іншим маршрутом — через Рахів. Мені ця ідея сподобалася. І вже через годину-дві ми стояли на трасі на краю Хуста.

На виїзді з Хуста.

Пиняли ми попутки, розташувавшись за 20 метрів один від одного, щоб дати водіям нагоду зрозуміти, що вони запросто можуть забирати нас не двох одразу, а по одному.

Отже, 29 травня, на другий день нашої подорожі, з Хуста до села Буштино нас підвіз один добрий пасічник на бусі Мерседес. Він розпитував про нашу мандрівку, а потім завів дискусію з Антоном про віру в Бога. Я слухав їхню розмову краєм вуха, а сам роздивлявся розкладене у салоні буса приладдя для пасіки.

У селі Буштино я зупинив рейсовий автобус і домовився з водієм заїхати безкоштовно до смт. Солотвино. Антон все розпитував мене, що ж я такого сказав тому водієві, що він погодився підвезти нас безкоштовно.

У Солотвино ми скупалися у солоних озерах і пообідали. Кажуть, що ці озера утворилися на місці затоплених соляних шахт, і глибина деяких з них сягає кількасот метрів. І знову ж таки за це задоволення ми нічого не платили. І чому це люди вірять в казку про те, що для подорожей необхідно возити з собою силу-силенну грошей?

Запрошуємо на солоні озера Солотвино!

Щоб вибратися із смт. Солотвино, ми голосували на різних місцях — на автобусних зупинках, вздовж траси, перед мостом, за мостом — словом, всюди.

Подорожувати автостопом може кожен!

До Рахова від смт. Солотвино ми знову їхали з Антоном удвох. Я знову застопив рейсовий автобус, і дядя Саша (так його називали жіночки, що відправляли передачі), охоче погодився нас підвезти безкоштовно.

Перед цим ми зупинили інший рейсовий автобус, але його водій відмовився підвезти нас безплатно, а ще виглядав дуже ображеним і роздратованим такою пропозицією.

Тому якщо вам раз-другий відмовили підвезти до потрібного місця, не розчаровуйтеся. Згодом ви спіймаєте попутку, водій якої з радістю запросить вас до салону свого авто.

У Рахів ми дісталися вже надвечір, і нам порадили піти до джерела Буркут, що мікроскопічною цівочкою витікає з-під каменюки у міському парку культури і відпочинку. Антон пхався догори все вище і вище, а я вже був не радий, що тяг із собою стільки речей, провіанту, та ще й важкий намет.

У міському парку культури і відпочинку в Рахові.

Ми швидко поставили намет, зібрали дров, розпалили вогнище і приготували вечерю. Я рано ліг спати, а Антон ще чаював під зоряним небом. Ночував він трохи вище, а я ніжився в наметі аж до 10 ранку.

Поки Антон спускався в наш табір, я розпалив вогнище, щоб приготувати сніданок. Тут до мене підійшов місцевий школяр Богдан. Ми розговорилися. Він розповів, що, як виросте, то обов’язково стане Президентом, або міліціонером. Але для цього треба добре вчитися.

Малий Богдан любив знайомитися з новими людьми.

Потім Богдан запропонував принести нам до сніданку чогось смачненького, зганяв додому і повернувся з бринзою, сирими курячими яйцями, куснем хліба і домашнім маслом. Антон і досі розхвалює те масло, говорить, що смачнішого ще ніколи не їв. Богдан казав, що якщо ми приїдемо в Рахів у сезон чорниць, то назбирає для нас трохи ягід. Цікавий такий хлопець.

Наближалася обідня пора (а йшов уже третій день поїздки — 30 травня), і я надумав скоріше повертатися додому. Ощасливив Антона новиною, що буду їхати на Івано-Франківськ поїздом. По дорозі до залізничного вокзалу зробив ще кілька фотографій.

Гуцулки-школярки люблять фотографуватися.

Напис на пам’ятнику означає: «Знаймо, хто ми є: гуцули».

Я придбав собі квиток у касира, яка чомусь стояла на пероні прямо перед потягом, а не у касовому залі, як заведено. А наш Антон вирішив принципово не платити за квиток. Він пішов до машиніста і контролерів і домовився, що буде їхати безкоштовно. Стопер!

У потязі до нас підсів Дмитро Мотрик із Яремчі і подарував нам по гілочці ялівцю. А ще він мав із собою квіточки синього та жовтого кольорів. Він розповідав нам усілякі цікаві історії та анекдоти. Одного анекдота так і не завершив: мусив виходити на своїй зупинці. Так що треба буде заїхати до нього в гості, щоб дізнатися, чим закінчилася та весела історія.

Дмитро Мотрик розповідає про історію будівництва тунелів поблизу Ворохти.

Десь вже ближче до Франківська наш тепловоз настільки перегрівся, що щось там у ньому загорілося, і машиністи з контролерами метушливо бігали з вогнегасниками і приборкували вогонь. Згодом ми доїхали до Івано-Франківська, де я встиг застопити ще два потяги.

А чом би й ні?

Діставшись до Івано-Франківська, я бігом шмигнув у супермаркет, придбав два свіжих батона, кефір, сир чечіль (косичка) і снікерс. Відверто кажучи, за три дні спагетті і рис з рибними консервами мені вже приїлися. Хотілося чогось свіженького. Антон все дивувався, як у мене увесь той харч влазить?

У Франику ми сіли на тролейбус і дісталися до межі міста, де Антон зупинив вантажівку, що довезла нас під саму ніч аж до Рогатина. Рюкзаки ми покидали в кузов, бо в кабіні вже не було вільного місця. Водій ЗІЛа виявився цікавим і дотепним дядьком. Пригостив нас холодною водою (видно, у нього в кабіні десь був схований мініатюрний холодильник) і показав зручне місце для стопу поблизу бензозаправки.

Ми постояли на тій заправці до півночі, а потім пішли на поле спати, бо зрозуміли, що застопити когось посеред ночі нам вже не вдасться. Тим більше, почали діставати п’яні крики із сусіднього генделика і нетверезі хлопці, що поруч виходили на перекур.

Ми постелили на землю мою клейонку, розгорнули карімати, залізли в спальники і так і полягали. Місцина була вкрита мурашниками і горбами, так що спати було не дуже зручно.

До Львова залишилося якихось 74 км.

Зранку о шостій ми вже були на ногах і повернулися на свою бензозаправку. Там було дуже зручне місце. Машини їхали дуже повільно і здавалося, що кожна зупиняється, аби забрати нас із собою на Львів.

Антон швидко впіймав вантажівку і помчав додому. Я постояв хвилин 15 і застопив мега-позитивного дядька на легковій. Він у молодості також часто їздив автостопом і займався спелеологією. Разом з ним в автівці їхало ще дві жіночки. Компанія підібралася дуже весела. Розповідали різні кумедні історії з життя, багато сміялися і реготали.

Десь вже ближче до Львова ми наздогнали вантажівку Антона. Я вирішив помахати йому своєю кепкою через вікно. Але як тільки висунув руку з машини, мою кепку підхопив вітер і поніс хтозна-куди. Так що треба буде тепер йти на ринок по нову.

Висадили мене у Львові біля стрийської автостанції. Я пройшовся до зупинки, зловив маршрутку і вже через півгодини був вдома.

Так що своєю першою поїздкою автостопом я задоволений. Тепер от думаю, куди податися далі. І вже прийняв тверде рішення — на кожні вихідні вирушати у мандрівку. Хто зі мною?