Сьогодні розповім вам про нещодавну мандрівку, завдяки якій літери на карті чи в атласі, котрі були для мене просто крапельками чорнила на папері, стали цілком реальними місцями, куди можна запросто приїхати у найближчий тиждень чи місяць.

Раніше за кордон я особливо нікуди не їздив (якщо не враховувати єдину вилазку у Москву на семінар Марка Віктора Хансена у 2007 році), хоча від мого рідного Нововолинська до кордону з Польщею можна заїхати на велосипеді або навіть пішки пройтися.

Подолавши автостопом 3835 км за два тижні (з 2 по 14 серпня 2011 року) і відвідавши нові місця в Україні, Росії та Білорусі, я переконався, що будь-які причини залишатися вдома (страх, брак часу, ресурсів чи толкового попутчика, питання близьких типу «а що ти там забув?») — це все, вибачте на слові, тупі відмазки, якими я звик себе годувати.


Привіт, Москва!

Тепер думки про подорожі не дають мені спокою ні вдень, ні вночі. Реально, немає жодних причин, щоб сидіти на одному місці. А починати якусь справу, яка би затримала мене на тиждень, два і більше у Львові чи Нововолинську, навіть не беруся, бо знаю: через кілька днів я знову кудись поїду. Подорожувати цікавіше, ніж сидіти вдома ВКонтакті.

Антон Черненко давно вже підбивав мене на поїздку у Санкт-Петербург, і нарешті його ідея матеріалізувалася. Президент «Академии вольных путешествий» Антон Кротов повернувся зі своїх подорожей на кілька тижнів у Росію і повідомленням у своєму ЖЖ запросив усіх охочих відвідати тусовку вільних мандрівників на його квартирі у Москві.

Я відчув, що маю їхати до Кротова, тому відмовив своїм друзям зі Львова, котрі запрошували мене на вишкільний табір «Відвага» на Сумщині. Своїм батькам я планів про мандрівку у Москву не розкривав, щоб даремно не псувати нервів ні їм, ні собі. Хоча вони все своє життя пов’язали з географією і туризмом, але подорожі автостопом видаються їм несерйозною справою, якою вже пізно займатися у 25-річному віці.


Я з Антоном Кротовим на балконі його квартири.

Ми думали вирушити з Антоном Черненком на Москву із Запоріжжя, але діставшись ввечері 2 серпня до Києва, я прикинув, що заїхавши у Запоріжжя, можу не встигнути потрапити 6 серпня на тусовку на квартирі Кротова. Тому з Антоном ми домовилися зустрітися вже у Москві. Тут я передзвонив батькам і ощасливив їх звісткою про те, що збираюся їхати в Росію. Цю новину вони сприйняли спокійно, а я пообіцяв час від часу їм телефонувати, писати імейли і публікувати фотографії з мандрівки на своїй сторінці ВКонтакті.

У цю подорож я взяв із собою супутницю, щоб переконатися, чи дійсно з дівчатами їздити автостопом простіше. З Марією із міста Белз я познайомився кілька тижнів назад ВКонтакті, і, щоб перевірити її «самоходные свойства» (як записано у книжці Кротова «Практика вольных путешествий»), ми проїхалися автостопом по трасі Львів — Нововолинськ.

Відверто кажучи, під час цієї короткої і досить простої перевірки я не встиг помітити деяких особливостей характеру Марії, які проявилися вже через тиждень і спровокували кілька негативних ситуацій. Тут я не буду вдаватися у подробиці, скажу лише, що надалі більш виважено обиратиму собі супутників у подорожах автостопом.

Для визначення рівня фізичної витривалості та емоційної стійкості ваших майбутніх супутників, а також вашої з ними сумісності у тривалих мандрівках Антон Кротов пропонує влаштовувати одно- або дводенні пішохідні походи, коли за добу група долає 50-60 км пішки з рюкзаками на плечах. У таких напружених умовах можна швидко вивчити людину і відчути, чи буде вам з нею комфортно і радісно подорожувати автостопом.

Наша мандрівка почалася у вівторок другого серпня. Вже о 8:30 ми стояли біля світлофора на перехресті неподалік від автостанції у Нововолинську. Чи то Нововолинськ не хотів нас відпускати, чи то ми занадто радісно посміхалися, але попутки чомусь не хотіли нас забирати. Тільки через годину нас взяли веселі хлопці на великому туристичному автобусі Setra, котрі поверталися із мандрівки по країнах Європи.


Ось такий Чебурашка підвіз нас до Рівного.

В салоні автобуса я зустрів свою однокласницю Юлю, котра везла своїй родині цілу купу сувенірів із Франції, а може, і з інших місць. У компанії дотепних водіїв ми заїхали до Рівного, де потім придбали атлас автомобільних шляхів Європи, а пізніше на маршрутці дісталися до траси на Київ.

Тут ми довго йшли вздовж металевого відбійника, шукаючи хорошу позицію, щоб упіймати попутку. На небі збиралися хмари, почав накрапати дощик, який потім перетворився у потужну зливу. Довго не думаючи, ми сховалися у водостічну трубу під трасою. Коли рівень води у тій трубі почав підійматися, ми вискочили з неї і, промочивши ноги, сховалися під накидками серед дерев біля дороги.


Марія сховалася від дощу у водостічній трубі.

Коли злива вщухла, ми швидко зібрали свої речі і, дійшовши до зупинки, зупинили сріблястого буса, який довіз нас до Житомира. Чоловік за кермом порадив нам вийти на повороті на окружну за 15 км перед Житомиром. Ми так і зробили. Простоявши на тій окружній десь із годину, ми зрозуміли, що треба шукати іншу позицію, вже за містом.

Я зупинив службовий автобус, який віз працівників якогось промислового підприємства. Назви його вже не пригадаю, щось пов’язане із теплоенергетикою. Пасажирами у тому старенькому ЛАЗі були в основному чоловіки, усі якісь сумні і похнюплені. Рідко хто посміхався. Видно, вони не дуже хотіли повертатися додому після важкого робочого дня.

Водій автобуса також був якийсь дивний. Питаю, чи можна проїхати безкоштовно, а він мовчить. Питаю, скільки коштує проїзд, і він знову нічого толкового не каже. Атмосфера в тому автобусі була зовсім некомфортна. Порятував ситуацію один дядечко (начальник зміни чи хто), який трохи розповів про місто і пригостив нас зібраними у саду яблуками.

Вийшли ми в Житомирі на Київському шосе і біля автозаправки упіймали веселого хлопаку на Ланосі, який зі своєю подругою їхав до Києва. З Вадимом (так звали водія) нам сумувати не довелося. Він постійно щось розповідав, реготав, розпитував нас про нашу мандрівку, і кавою пригостив. В салоні лунала гучна музика, яка відганяла сон.

Київ зустрів нас проливним дощем, вода ледь встигала стікати з дороги. Лобове скло постійно заливало брудною водою з-під коліс машин, що нас обганяли. Тут я мимоволі згадав передачу про екстремальне керування автомобілем. Зорієнтуватися в нічній темряві допомагав GPS-навігатор, який підказув: «Держитесть левее... Держитесь правее...». Десь в районі станції метро «Шулявська» на різкому спуску під міст той навігатор заглючив і говорив просто: «Держитесь! Держитесь!».

У столиці ми зупинилися на ніч на квартирі мого друга Антона Шпігунова і його дівчини Марії. Під час вечері розповідали про свої пригоди, Антон розважав нас свіжими анекдотами. Випивши запашного чаю, ми опублікували кілька фоток ВКонтакті і сповістили своїх рідних, що вже дісталися до Києва.


Антон загадує бажання, сидячи поряд із двома Маріями.

Зранку ми ще заїхали до моєї клієнтки, якій я допоміг налаштувати свій блог. Потім зайшли в Макдоналдс із безкоштовним wifi-інтернетом, щоб зорієнтуватися, як нам краще дістатися до траси на Бровари. Як виявилося, у моєму атласі автомобільних доріг бракувало кількох сторінок. Плану Києва там також не було. Не схоже, щоб хтось ті сторінки вирвав. Видно, я придбав собі бракований атлас.

У Бровари нас завіз таксист на Волзі. Він сказав, що по-доброму заздрить нам, адже ми щасливі, що можемо собі взяти і поїхати у таку мандрівку. Ще розповів, що довгий час жив у Києві, а потім продав київську квартиру і придбав собі помешкання у Броварах. «Столиця втомлює. Хочу жити ближче до природи», — пояснив він.

Далі ми планували їхати на Чернігів, а потім ще на північ до переходу через кордон у Нових Юрковичах. Але мужичок, який підібрав нас у Броварах, порадив нам повернути на схід за селом Кіпті і їхати на Глухів до переходу «Бачівськ». Сидіти у вузькому салоні автомобіля було незручно, рюкзак я тримав перед собою і дверима боляче притиснув ногу. Я зрадів, коли ми зупинилися і вийшли у селі Гарбузин. Нашому водієві зателефонували і попросили повернутися в Київ, де він забув свою сумку.

До села Кіпті ми під’їхали на маршрутці. Водії громадського транспорту охоче беруть мандрівників безкоштовно. Варто їх просто про це доброзичливо попросити. У Кіптях ми перекусили, а я ще вирвав кілька качанів кукурудзи на полі біля дороги, щоб пригостити автостоперів на квартирі у Кротова. Почало припікати сонце, і хотілося вже знову сісти у машину і їхати далі.


Біля села Кіпті.

Згодом біля нас зупинився автомобіль Subaru, і водій Артур погодився завезти нас до переходу через кордон. Він їхав у Москву і планував переходити кордон самостійно, де на пункті пропуску мав знайомих, завдяки яким міг не стояти довго в черзі.

Артур займається інвестиціями, операціями із землею та нерухомістю. Їхав він досить повільно — 80 км/год. Пояснив, що їздити далеко із більшою швидкістю не любить, адже висока швидкість вимагає більшої уваги, і так швидше втомлюєшся.

Кордон ми переходили пішки. Отримали від молодої дівчини на пості пішохідний талон та міграційні картки. Прикордонники розпитували, що у нас в рюкзаках, і не дуже дивувалися, що ми їдемо автостопом. Видно, вони часто зустрічають вільних мандрівників. Поки ми їхали з Києва до кордону, зустріли кілька пар автостоперів, котрі голосували на узбіччі. А на маршруті з Нововолинська до Києва не побачили жодного стопера.


До зустрічі, Україно!

Поки ми оформляли документи, Артур вже поїхав на своєму Subaru далі. Він поспішав у найближчий готель дивитися футбольний матч «Рубін» — «Динамо». Запрошував і нас приєднатися до перегляду.

Перейшовши кордон, я передзвонив Антону Черненку. Він уже збирав речі для поїздки у Москву. На кордоні ще можна було впіймати сигнал МТС. Трохи пізніше я вимкнув свій телефон, бо забув в Україні підключити роумінг.

Біля автозаправки ми сіли на фуру MAN, за кермом якої був молодий хлопець із Молдови на ім’я Адріан. Він віз у Москву цілий прицеп персиків із Туреччини. До Артура в готель ми заїжджати вже не стали і серед ночі дісталися до міста Сухиничі. Там Адріан пригостив нас вечерею в кафе, а потім ми полягали спати в кабіні вантажівки.

Зранку 4 серпня ми вирушили далі і зовсім скоро приїхали у Боровськ, де розташована митниця. Тут Адріан пригостив нас сніданком і слідкував, щоб ми не соромилися і замовляли побільше, щоб добре наїстися. На стоянку вантажівок мене з Марією не пустили, так що ми чекали на Адріана на лавці біля митниці. Цей позитивний молдавський хлопець нам настільки сподобався, що ми не йшли ловити нову попутку, а вирішили їхати з ним до Москви.

Поки ми сиділи на лавці біля митниці, повз нас проходили водії фур, дехто з цікавості навіть знайомився. Один турецький дядько приніс нам кавуна і винограду. Він добре говорив російською і розпитував, коли ми збираємося повертатися в Україну. Видно, Марія йому дуже сподобалася, і він хотів її ще раз побачити перед поверненням у Туреччину.


Турецький дядечко залицяється до Марії.

Близько шостої вечора (за московським часом) Адріан виїхав з митниці, і ми всі разом вирушили далі до столиці Росії. Наш водій дивувався, як люди можуть жити у Москві — величезному мегаполісі з постійними заторами і шаленим ритмом життя. Сам він родом із села, де до кінця цього року планує добудувати власний будинок.


Ще за 35 кілометрів до Москви машини рухаються у п’ять рядів.

У Москві Адріан висадив нас біля станції метро. Ми гарно йому подякували, побажали щасливої дороги і вирушили до квартири Антона Кротова. Завдяки чітким інструкціям, опублікованим на сайті Кротова, ми швидко знайшли необхідну адресу і близько десятої були вже в нього.

Приїхали ми якраз по завершенню вечері, так що Антон Кротов скомандував, щоб чергові по кухні дівчата зварили нам щось поїсти. Поки на плиті готувався рис, ми розглядали найпопулярнішу тусовочну квартиру у Москві.


Антон ділиться враженнями від нещодавної мандрівки.


У Кротова на квартирі.


Тут можна переглянути фотографії з мандрівок Антона Кротова.


Можна і книжечок цікавих придбати.

Зайшовши у це помешкання, зразу відчуваєш дух подорожей і пригод. Стіни обклеєні фотографіями, вирізками з газет, плакатами та інструкціями для гостей. По кутках стоять стоси книг авторства Кротова та його друзів. Господар квартири дає чіткі вказівки гостям, як розглядати фотографії у численних альбомах, де розміщуватися для ночівлі, як користуватися кухнею і душем.


Ось так ми вечеряли в гостях у Кротова.


А так ми ночували.


Розглядаємо фотоальбоми Антона Кротова.

Наступного дня, прийнявши душ і поснідавши, ми зайшли у розташований поблизу Макдоналдс передзвонити по скайпу рідним і опублікувати ВКонтакті нові фотографії. А потім вирушили на прогулянку по Москві із нашими новими знайомими.


Сніданок на кухні у Кротова.

Москва видалася мені чужою і холодною, хоча надворі була тридцятиградусна спека. Побродивши годинку-дві по центру, мені захотілося сховатися десь у тіні дерев, знайти хоч клаптик живої природи. Якби не завтрашня тусовка у Кротова, я би вже їхав далі. Нема чого в тій Москві сидіти.


А в центрі Москви ремонт.


Брюс Уілліс. Сьогодні без охорони.


Люблю захоплених людей.


Колоритний такий персонаж.


У парку біля Москви-ріки.

6 серпня на вечір була запланована зустріч із мандрівниками Володимиром Снатенковим та Книжником (Сергієм Браславським). Марія з дівчатами пішла в церкву до ікони святої Матрони, а я вирішив трохи ще побродити по місту. Антон Черненко ще досі не приїхав, на мої SMS-ки не відповідав, і я почав трохи нервувати з цього приводу.

Увечері на квартиру до Кротова напхалася сила силенна охочих послухати розповідей про далекі мандри. Науці невідомо, завдяки яким законам фізики у такій малесенькій кімнаті помістилися ці півсотні людей.


Народу напхалося досить багато.


В коридорі вільного місця також немає.


Під час перерви п’ємо чай на балконі.

Володимир Снатенков розповідав про свої подорожі по Африці та інших країнах. Показував десятки своїх фотографій, відповідав на запитання слухачів. Книжник розказував про свої пригоди в Тайланді і про те, як він заробляв у мандрівках гроші грою на гітарі. Після виступу Книжника у квартирі з’явився Черненко. Приїхав нарешті.


Володимир Снатенков показує свої свіжі фотографії.


Антон Кротов влаштував розпродаж своїх книг.


Книжник вирішив подарувати нам пісню.


Вечірнє фото у Кротова на балконі.

На тусовці я знайомився з багатьма гостями, шукав людей з Пітера, щоб домовитися про вписку на кілька ночей.

Наступного дня ми знову пішли гуляти по Москві. Пройшлися по центральній частині міста, а потім поїхали у Царицинський парк, де я ще встиг покататися на сігвеї. За ці чотири дні мені Москва настільки набридла, що я вже хотів швидше звідси забратися.


В Росії назву ресторану пишуть кирилицею.


Треба сфоткатися на фоні Кремля.


Ми знову на Красній Площі.


А тут весілля.


Літати ми також уміємо!


Класна сімейка!

У понеділок 8 серпня я зранісінька підірвався, поки ще всі спали. Думав тихенько зібрати речі, але тихенько не вийшло. Кротов прокинувся і прочитав мені коротку змістовну лекцію про правила поведінки у нього на вписці. Незважаючи на своє невдоволення, він подарував мені кілька книжок «Практика вільних мандрівок», потиснув мені руку і відправив з Богом.

Ми з Марією пройшлися трохи вздовж Ленінградського шосе і біля посту ДПС зупинили машину, на якій проїхали за Хімки. Там впіймали ще одну попутку і доїхали до Твері. Зійшли в лісок при дорозі, щоб трохи перекусити. Настрій у мене був трохи зіпсований ранковою лекцією Кротова. Та я сам був винуватий. Правила вписки знав і порушував їх свідомо.

З такими не дуже веселими думками я знову вийшов на трасу і почав зупиняти попутки. Невдовзі біля нас зупинився молодий хлопака на старенькій Ладі. Звали його Олексій, і був він трохи стрьомний. Їхав він досить швидко — 120-130 км/год, але часто порушував правила, обганяв машини справа, різко повертав. Їхав без карти і без навігатора, чіплявся за хвіст автомобілям із пітерськими номерами.

Олексій був у дорозі цілу ніч, і було видно, що він вже втомився. Ми планували доїхати з ним до Тосно, але я вирішив вийти раніше — на повороті на Великий Новгород. Їхати далі з цим хлопцем не хотів. Відчував, що з ним можемо дістати проблем.

Вперше за всі мої мандрівки автостопом я натрапив на такого стрьомного водія. І видно, вперше я був у мандрівці з таким поганим настроєм. Мабуть, від настрою залежить, з ким поїдеш далі, і чи поїдеш взагалі. Вийшовши з машини Олексія, я зітхнув із полегшенням. За хвилину я зупинив нову попутку, і ми поїхали в центр Великого Новгорода.

Нам пощастило: одразу після того, як ми сіли в машину до доброго старого дядька, почався дощ. Так що ми вчасно сховалися від зливи. У Новгороді ми вийшли біля залізничного вокзалу, зачекали, поки вщухне гроза. Потім зайшли у Макдоналдс надіслати зі скайпа SMS-ку Антону. У Санкт-Петербурзі у нього живуть якісь родичі, до яких можна було би попроситися на ніч.

Передзвонивши по номеру, який вислав Антон, я зрозумів, що сьогодні у Пітері нас на ніч ніхто не прийме. Тому ми пішли шукати вписку у Новгороді. Зайшли у дві школи, де нам відмовили зупинитися на ніч. Неприємно вразили директорки шкіл. Обидві були такі набундючені і неввічливі. Видно, їх хтось постійно ображає, або їм ціле життя не в кайф.


У Великому Новгороді перед залізничним вокзалом.

Потім я зайшов у місцеву церкву, де нам також відмовили переночувати. Вирішили виїхати за місто і там поставити намет. По дорозі я зайшов у Макдоналдс, де мені в термос налили кип’ятку. Потім сіли на автобус і дісталися на окраїну Великого Новгорода. Як виявилося, то був циганський квартал. Ночувати серед циган не дуже хотілося. Ми присіли подумати, що робити далі.

Хоч ми тоді не подавали знаки водіям, біля нас зупинився чоловік на легковій машині. Як виявилося, він дальнобійник і повертався додому з рейсу. Він запропонував нам підвезти нас до самого Петербурга, але дізнавшись, що сьогодні нас там не приймуть на ніч, вирішив допомогти із ночівлею.

Він відвіз нас у село М’ясний Бір, де його знайомий Назар тримає кафешку над дорогою. Наш водій відрекомендував нас як своїх близьких друзів і домовився, щоб нам дозволили поставити намет біля кафе на огородженій парканом території. Ми йому гарно подякували за допомогу і попрощалися.


Ось тут ми ночували.

У кафешці нам дали кип’ятку, щоб ми заварили собі вівсяної каші. Добре поївши і випивши чаю, ми пішли спати в намет. Чи то ми були такі втомлені, чи вже так давно хотілося потрапити на природу, але спали ми в наметі аж до обіду. Потім ми поснідали, точніше, пообідали, зібрали речі, склали намет і пішли далі на трасу.

Ми досить швидко впіймали попутку до Пітера. Вова віз на фурі макулатуру на картонно-паперовий комбінат. Він багато розповідав про історію, політику, дорожні служби і гаїшників. Коли дізнався, що нам немає де зупинитися в Петербурзі на ніч, дав нам ключі від своєї дачі в селі під містечком Комунар, газовий балон із плиткою, питної води, трохи продуктів і грошей. Класний такий хлопака той Вова!


Заварюємо чай в кабіні вантажівки.

На тій дачі ми провели три ночі. Там не було світла, тому вечеряли ми при свічках. Романтика... Наїлися досхочу смородини та аґрусу, посмакували молоденькими огірочками. Залишили Вові свої номери телефонів. Як буде в Україні, нехай заходить в гості!


На дачі можна було і в теніс пограти!

Антон першу ніч в Пітері провів у свого родича, а далі переїхав до нас. Видно, йому набридли великі міста, бо коли ми з Марією досліджували Петербург, він цілий день сидів на дачі під Комунаром. Блукати вуличками Санкт-Петербурга мені було набагато цікавіше, ніж проводити час у Москві. Тут зовсім інша атмосфера. В повітрі відчувається легкість і радість. Тут люди навіть посміхаються під час дощу.


Дощ нікого не лякає.


Храм «Спас на крові».


У Петербурзі на кожному кроці зустрінеш велосипедиста.


А з цим піратом ми зустрілися на березі Грибоєдового каналу.


Платформи в Пітерському метро обладнані додатковими дверима.

Наситившись Пітером, ми рушили далі у напрямку Мінська. На трасі ми розділилися. Антон поїхав на Гатчину на хлібовозі, а ми з Марією зупинили хлопця, що розвозив товари по магазинах. Потім Антон наздогнав нас і ми вже всі разом їхали далі на новенькій шостій Мазді. Водієм Мазди був молодий програміст із Пітера, який їхав до своїх родичів в Одесу.

Цей хлопака підвіз нас в Білорусі аж до повороту на Мінськ перед містом Орша. По дорозі він зупинявся купити у селян ягід та грибів. Говорив він дуже багато. І як у нього в голові тримається стільки тих історій та байок?


Гриби можна було придбати на кожному кроці.


Відпочиваємо трохи від дороги.

До повороту на Мінськ ми приїхали вже досить пізно. Підсвічуючи собі шлях ліхтариком, знайшли у прилеглому ліску добре місце і розставили там намет. Антон розпалив вогнище, ми швидко розігріли вечерю, поїли і повлягалися спати.

Зранку Антон застопив машину, якою ми втрьох проїхали півдороги до Мінська. Автошляхи у Білорусі зроблені дуже толково, набагато краще, ніж в Україні чи Росії. Тут правилами дозволений рух зі швидкістю 120 км/год. Хоча водії часто їдуть і набагато швидше.


Антон зупиняє попутки на Мінськ.

Наступний автомобіль зупинив вже я, і ми на ньому доїхали до столиці Білорусі. Перед Мінськом піднялися на гігантський пагорб слави (чи як називається той монумент?).


Пагорб Слави на в’їзді в Мінськ.


Діти також тут бувають.

Думали зупинитися на ніч у нашого нового знайомого Ігоря Порозова, з яким зустрілися на тусовці у Кротова, але мінські родичі Антона переконали нас залишитися на ніч у них. З Ігорем Порозовим ми ще зустрілися ввечері. Він приїхав до нас на район на велосипеді.


Антон потрапив до міцних рук родичів.


Зустрілися з Ігорем Порозовим у його рідному Мінську.


Соціальна реклама у Мінську.

Зранку 14 серпня ми знову розділилися. Антон поїхав на Браславські озера на північ від Мінська, а ми з Марією вирушили в напрямку України. З Мінська до міста Барановичі, яке є містом-побратимом Нововолинська, ми доїхали зі співробітником міліції, до міста Івацевичі — на бусі з бригадою заробітчан, котрі займаються будівництвом котеджів.

До Кобрина нас підвіз на сріблястому Мерседесі позитивний такий хлопака, правда, я забувся як його звуть. Він працює у Німеччині, часом заїжджає у Білорусь. По трасі ми їхали з ним зі швидкістю 160-170 км/год, вів машину він спокійно, без різких рухів. Так що мені здавалося, що рухаємося ми зі швидкістю 60 км/год, не більше. У Кобрині ми зайшли в кафе, де наш водій пригостив нас дерунами зі сметаною. Подякувавши йому, ми попрощалися і вирушили у напрямку України.

Тільки простоявши годину на узбіччі, я здогадався, що нам варто було доїхати до Бреста, а не зупинятися у Кобрині. Хоч ми і зробили би гак на 50 кілометрів, але дісталися би до України швидше. 36 кілометрів від Кобрина до траси Брест-Ковель ми подолали аж за три години. Видно, весь транспорт, що прямує на Україну, біля Кобрина не повертає, а йде далі на Брест.

На перехресті на брестській трасі ми зупинили фуру. Водій виявився росіянином і їхав у Львів. На переході через кордон ми вийшли з вантажівки, оформивши документи, присіли зачекати нашу фуру вже на українській стороні. Чекати нам довелося близько години. За цей час я встиг передзвонити рідним і найближчим друзям, повідомивши, що вже повернувся на Україну.


Перехрестя на брестській трасі.


Нарешті ми в Україні!

Їхали ми вже серед ночі. Я підказував водієві дорогу на Нововолинськ. Він тут раніше ще не бував. У рідному місті я вийшов з вантажівки і напівсонний попрямував додому. Марію водій завіз у самісінький Белз. Так що їй також добряче пощастило.

Через день я вирушив у мандрівку в Карпати і часом прокручував в голові події останніх двох тижнів. В душі зародилося таке добре і хороше почуття вдячності. Гарно прокидатися зранку і дякувати світові та людям за їх щедрість і тепло.

Дякую усім водіям, які нас підвозили, людям, у яких зупинялися на ніч (Антону Кротову персональний ріспект), моїм супутникам Антону і Марії, своїм батькам, які поступово звикають до думки, що їх син став мандрівником, а також усім, хто був думками з нами під час цієї мандрівки. Дякую вам!